Розділ  63

  Отець Себастьян, задихаючись від хвилювання, повільно посувався підземним ходом. Підсвічував собі свічкою. Руки його тремтіли, ноги підгиналися. Час від часу він зупинявся, щоб не впасти. І у такі хвилини розмовляв уголос сам з собою. Або з павуками, які стежили за ним з густого павутиння, схожого на якесь цвинтарне мереживо.

  - Я більше не повинен туди ходити! Ніколи! – повторив він голосно і рішуче, намагаючись, щоб його слова звучали наказом. – Це була величезна помилка, яка може коштувати мені життя!

  Але очікуваного ефекту не було. Бо внутрішній голос, який священник даремно намагався заглушити, звучав набагато наполегливіше та спокусливіше:

  «Але ж досі мені вдавалося уникнути небезпеки. Вдасться і цього разу! Мене не викриють. Знову звинуватять якогось нещасного. Але не мене. Не мене! Я, отець Себастьян Арройо, клірик церкви Сан Мігель, взірець для парафіян, суворий та непримиримий до чужих гріхів!»

  Зусиллям волі отець Себастьян зробив ще кілька кроків.

  - Я божеволію... – подумав він. – Я не усвідомлюю мої вчинки. У мене трапляються провали в пам'яті. Іноді я думаю вголос і ловлю себе на тому, що часом чую навіть уявні відповіді неіснуючих співрозмовників. Винна Урсула. Це її сповідь пробудила в мені давно забуті почуття. Ні, неправда! Винна моя самота. Невже людина народжується тільки для того, щоб одиноко чекати смерті? У Церкві всі мовчать. У священників та ченців витягнуті похмурі обличчя, як у засуджених до смерті. Вже за життя вони перетворилися на примарні тіні тих людей, якими б могли стати».

Отець Себастьян змусив себе йти далі.

   «Скоро світанок... Я повинен вчасно повернутися, щоб ніхто не запідозрив».

  Але думки не відпускали його.

  «Чотири жертви, які загинули одна за одною; і між першою смертю і останньою – проміжок лише кілька місяців. Їхні вуста забиті землею, і вони ніколи не назвуть імені вбивці. Ніхто не дізнається про мою вину, крім Бога. А Бог судить лише після смерті. Моя смерть настане не скоро. Нехай вмирають інші!»

  Несподівано отець Себастьян зупинився, вражений власною байдужістю. Нехай вмирають інші?! Він сам, власними руками відправить їх на той світ?! А потім прочитає останню молитву над бездиханим тілом?! Ні, він має зупинитися! Він уже став винуватцем стількох смертей, якщо до черниць і дочки Хіля Родрігеса додати ще й Начо Перейру і Мартіна Бедойю. Скільки їх ще буде? Якщо він не зупиниться, смерті потягнуться одна за одною, як селянки у хороводі. І цей кошмарний танець неминуче потягне за собою і священника.

  - Я маю зупинитися, хоча б заради себе самого! -- прошепотів він.

  Каяття знову охопило отця Себастьяна. Він впав на коліна прямо у грязюку.

  - Господи, пробач мені, бо я згрішив! – прошепотів священник слова, які звик щодня вислуховувати у напівтемряві сповідальні. У сповідника назріла потреба сповідатися самому. – Подивися на твого негідного слугу. Я вчинив два гріхи, один мерзотніший за інший. За яке з них покарання буде більшим? «Не убий!» «Не чини перелюбу!» Ці дві заповіді Біблії стоять поруч. Але все-таки заборона вбивати стоїть вище. Чи означає, що це важливіше? Плоть людська слабка і легко піддається спокусі. Але каяття і стриманість рано чи пізно повертають втрачену чистоту. А чи повернеться до життя жертва вбивства? Невинно убиті стоять біля престолу Господнього, благаючи про справедливість. Але бачить Бог, я не хотів убивати! Хіба я зіштовхнув із стіни Інес? А Урсула? Лють засліпила мене. А коли я схаменувся, вона вже не дихала... Вибач мені, Господи, бо я не знав що творив, – у відчаї прохав отець Себастьян.

  І заплакав, коли зрозумів, що до всіх його злочинів додалася спроба угоди з Богом.

  Священник довго плакав, потім плач перейшов у уривчасте схлипування і, нарешті, зовсім затих. Каяття вже не мучило отця Себастьяна, не змушувало його корчитися і ковтати пил упереміш зі сльозами. У душі стало порожньо. Відчай змінився дивною апатією.

  Отець Себастьян байдуже прошепотів:

  - Бог не пробачить мені! Нічого не зміниться, навіть якщо я розіб'ю собі черепні кістки покаянними поклонами. А якщо так, то навіщо даремно мучитися?

  Подібна думка не вперше прийшла до священника. Проте вперше подумав про це спокійно, навіть апатично. Сповідник мимоволі стає знавцем людської психології. Отцю Себастьяну не раз випадало сповідувати вбивць. «Як дивно, – думав тоді священик, – що людина, яка відчуває каяття і жах після першого злочину, з кожним наступним стає байдужою і холоднокровнішою». Тепер отець Себастьян сам став затятим злочинцем. І пройшов цей шлях ще швидше, ніби чужі сповіді послужили йому путівником.

   «А отець Умберто?! – злісно подумав отець Себастьян, підводячись з колін і продовжуючи шлях. – Подивися, Господи, на його поведінку! Що він робить в нічний час, коли місто спить? Каже, що працює! Пише богословський трактат. Лицемір! Бачив я той трактат! Він насмикав цитат із усіх книг, які знайшов у бібліотеці, змішав усе в купу, видав чужі думки за свої власні та уявив себе святим Августином! Зайняти моє місце – ось чого отець Умберто хоче насправді! Ось для чого потрібні усі його писання. А сам тишком-нишком бігає по жінках, навіть не ховаючись під покровом ночі. Цей зухвалець відкрито відвідує жінок вдень, під приводом благочестя. І нікому навіть на думку не спаде сумніватися! Спочатку – донья Беатріс. Тепер – донья Пруденсія. Варто лише подивитися на їхні обличчя, коли вони поруч, і все стає зрозумілим. Лише дон Теобальдо не бачить, що у нього виросли крислаті роги. Він, як і усе місто, вважає отця Умберто святим. Цей лицемір примудрився обдурити всіх, крім мене!