Розділ  60

  Даніель прокинувся від того, що хтось тихо, але настирливо стукав у двері. Він розліпив очі. Спочатку не відразу зрозумів, що то гупає, як то часто буває спросоння. А потім пригадав усе і підхопився з ліжка. Прочалапав босими ногами по холодній кам’яній підлозі і прочинив двері.

  - Сеньоре Даніель, отець Умберто вийшов зі своєї кімнати, – прошепотів у шпарину Алонсо.

  Сон миттєво покинув Даніеля. Він розчахнув двері ширше і впустив Алонсо. Хлопчик вже був готовий до виходу. Він був вдягнений у теплий чорний плащ з відлогою і рукавиці.

  - Почекай, я зараз вдягнуся.

  Даніель сів на край ліжка і поспішно вдягав чоботи. Від хвилювання він не зразу потрапив ногою у чобіт, але зумів опанувати себе. Накинув вовняний плащ, який повністю ховав його постать. Взяв зі стола кинжал і засунув його за пояс. Промовив:

  - Ходімо!

І вони нечутно вислизнули у коридор.

  Йшли навшпиньках, щоб нікого не розбудити. Коли проходили повз кімнати отця Себастьяна, у голові Даніеля на мить майнула думка. Може, слід зайти у кімнату того, кого художник вважав своїм покровителем, розповісти йому про свої підозри і попросити благословення? Адже Даніель йшов на велику битву з самим дияволом! І, якщо чесно, йому було страшно. Той страх він відчував у низу живота. Таке неприємне відчуття, коли хочеться сходити у вбиральню, але нема чим.

  Даніель майже схопився за ручку дверей, але відразу ж висварив себе: «Не можна гаяти час! Інакше отець Умберто вислизне з рук».

  Вони вийшли з будинку. На вулиці було холодно і темно. Сяяв місяць. Ще не повний, але товстий, як зріла оливка. На будинку дона Теобальдо палали смолоскипи, прироблені до стіни з обох сторін різьбленого герба.   

  - А знаєш, Алонсо, у якусь мить я подумав, що диявол – це дон Теобальдо. У нього такі дивні звички...

  - О, так, – усміхнувся Алонсо. – Мій дядечко набрався дивацтв у мавританському полоні. Але всі його дивацтва мають відношення до мусульманської віри. А диявол – він наш, християнський.

  - А було б цікаво. Дон Теобальдо шукає вбивць, звинувачує і страчує їх, добре знаючи, що він не винен.

  Крадучись, намагаючись не привертати уваги, вони йшли вузькими пустельними вулицями. Окрім них, нікого не було.

  - Де він? Ми точно йдемо за ним? – запитав Даніель, маючи на увазі отця Умберто.

  - Мабуть, вже біля потайних дверцят, – відкликнувся Алонсо. – Добре, що ми на відстані від нього. Так він нас не помітить.

  - Добре, – погодився Даніель. Але якась тривога гризла серце.

  Вони дійшли до потайних дверцят у високому мурі, якій оточував Монте Амарго. Вони були зачинені. Але Алонсо витяг з кишені великий ключ і з гордістю показав Даніелю:

  - Ось! Я зробив копію з ключа дона Умберто!

Даніель похвалив юнака за передбачливість.

  За кілька хвилин вони опинилися за містом. Холодний вітер збивав з ніг. Темні кипариси на цвинтарі гнулися і знову випрямлялися. Удалині блимав ліхтар, який висів над міською брамою.

  - Он він! – прошепотів Алонсо, розрізнивши між кущів та каміння темну тінь, яка  швидко рухалась кроків на сто поперед них.

  - Так, це він, – примружився Даніель. – Пригнися, щоб він нас не побачив.

  Пригнувшись, вони пробиралися за чоловіком. Той, здається, не озирався. В усякому разі, він не зупинився, не запідозрив, що за ним стежать. Коли чоловік у чорному плащі обігнув гору і стало зрозуміло, що він прямує до замкових руїн, Даніель зрадів. План виявився правильним.

  Кілька разів Даніеля шмагнули колючі гілки ожини, але він не звертав уваги і вперто ліз уперед. Алонсо йшов за ним. Хвора нога хлопчика змушувала його йти повільно. Даніель почав нервувати: «А що, як вони не встигнуть?!

  Чоловік у чорному зник серед руїн замка. Даніель і Алонсо помітили це з відстані.    

  - Ходімо швидше! – наказав Даніель. – Ми повинні застати його на гарячому: у той момент, коли він перевдягнеться дияволом.

Алонсо кивнув, але йти йому було важко, як він не намагався.

  Вони підбігли до руїн, зазирнули у печеру і зрозуміли що спізнилися. Печера, яка служила передпокоєм до таємного хода, була порожньою.

  - Втік, падлюка! – Даніель у відчаї стиснув кулаки.

  - Він повернеться, – подав голос Алонсо. – Скоро, до світанку.

  - Ну, що ж. Зачекаємо тут, – вирішив Даніель.

  Але на серці було тривожно. Хто зна, що встигне накоїти отець Умберто за ці години?! Куди він пішов? До кого? Кого на цей раз він обрав жертвою?

  Даніель наказав Алонсо посвітити, а сам пішов на пошуки знайомої скрині. Вона, як і минулого разу, була прикрита гілками. Даніель розкидав гілки і поліз у скриню. Голова бика і досі смерділа на дні. Але шапки з прикрученими рогами він не намацав. Зате замість неї знайшов священницьку сутану, яка ще зберігала тепло свого власника.

  - Дивись! – Даніель показав знахідку служці. -- Він таки перевдягнувся.  

Алонсо усміхнувся.