Розділ  59

  Даніель часто розмовляв з Алонсо, коли їх не чув ніхто зі священників. Удвох вони прийшли до думки, що Мартін Бедойя не винен. Але хто тоді?!

  Удвох вони сиділи у кімнаті Даніеля і вели неспішну бесіду, поки  художник малював портрет Алонсо. Він фізично не міг довгий час сидіти без справи. Руки самі тягнули до пензля або олівця.  

  - У  молоді роки я бував у Неаполі, – згадував Даніель. – там вуличні актори за кілька монет читали смішні та повчальні новели сеньора Бокаччо. У мене були гроші. Я завжди платив, слухав і насолоджувався. І ось до чого я веду... Одна новела особливо запам’яталася мені. Там один монах перевдягнуся ангелом для того, щоб знадити нерозумну жінку. А та потім хвасталась, що її коханець – справжній ангел!

  Даніель реготнув, але відразу ж ледь не впустив олівець. Його зненацька вдарила згадка.

  - Серед книг отця Себастьяна є «Декамерон» сеньора Бокаччо! Я бачив її на власні очі!

  Алонсо уважно подивився на художника. Було помітно, що в голові юнака йде якась потаємна робота.

  - Звісно, це нічого не доказує, – розмірковував уголос Даніель. – А все ж таки, яке дивне співпадіння: людина, яка прочитала, як хтось перевдягається ангелом заради любовних пригод, може вдягнутися дияволом заради того ж самого! Просто тому, що на очі їй попалася голова з рогами. Якби він знайшов лебедині крила, то вдягнувся б ангелом. А так – маємо те, що маємо!

  Алонсо повільно переварював почуте. А думки Даніеля тим часом текли далі.

  -  А хто читає книги отця Себастьяна, як не сам отець Себастьян?! – спантеличено пробурмотів він.

  - Я читав, – присоромлено відповів Алонсо. – Правда, не ту книгу, про яку ви розповіли, а манускрипт про монастир Святої Бригіти. Кожного разу, коли маю прибирати у кімнаті отця Себастьяна, користуюся можливістю, щоб прочитати хоча б кілька сторінок. А ще – отець Умберто. Я точно знаю. Кожного разу, коли отець Себастьян виходить у справах, отець Умберто непомітно заходить у його кімнату і господарює там...

Вони перезирнулися і майже одночасно вигукнули:

  - Отець Умберто!

І начебто усі камінці раптом склалися в ідеальну мозаїку!

  І вкрадена голова бика, і загублений плащ отця Умберто, і знання околиць, і читання книг, які можуть навести на нечисті думки, і постійні зникнення священника. А ще – багато підозрілих дрібниць у його поведінці. І навіть той факт, що отець Умберто раніше постійно відвідував невтішну вдову донью Беатріс, а зараз надає духовну утіху доньї Пруденсії, вписувалася в картину. Такий міцний, жилавий, схожий на справжнього бика чоловік, має бути ненаситним у своїх бажаннях. Скільки б жінок у нього не було, а йому все мало!

  - Він – як ті огидні римські імператори, про яких я читав у батькому домі, – додав юний Алонсо, викликаючи у Даніеля повагу.

  - На жаль, отець Умберто – священник. І ми не можемо так просто звинувати його.

  - Ми можемо простежити за ним, щоб впевнитись, що диявол з жіночого монастиря, – отець Умберто.

  - Як? – здивувався Даніель. – Диявол діє уночі, коли міська брама зачинена, і у нас немає змоги вийти.

  - Є, – задоволено усміхнувся Алонсо. – У отця Умберто є ключ від потаємного виходу. На випадок, якщо треба відвідати смертельно хворого і дати йому відпущення гріхів. У таких випадках не можна чекати до ранки.

  - Ключ... – задумався Даніель. – Хто ще може мати ключ?

  - Окрім отця Умберто – отець Себастьян і дон Теобальдо.

  - Який ти розумник, – похвалив юнака Даніель.

  Алонсо сором’язливо почервонів. 

  - Я ще дещо дізнався. З того манускрипту, – промовив він.

  - Що?

  - Існує підземний хід, який веде від монастиря Святої Бригіти до старого замку.

  - І де знаходиться той старий замок? – запитав Даніель.

  - Від нього залишилися самі руїни. Але я знаю, де вони. Адже це – замок моїх предків, – скромно усміхнувся Алонсо де Мендоса.

***

  Руїни замку знаходилися за горою, на якій стояв монастир. За кілька віків замок перетворився на купу каміння, тому Даніель не звертав на нього уваги. А тепер вони з Алонсо кожного дня приходили на ті руїни, блукали між камінням і шукали бодай якийсь натяк на підземний хід.

  Вони шукали три дні, сподіваючись, що рано чи пізно завзятість та наполегливість отримають винагороду.

  Даніель радів, що мати Леонарда ще не виплатила йому обіцяні гроші. Так він мав право залишатися у місті і не здіймати підозри. Настав грудень. Вдень пригрівало сонце, але ночі були морозними. Вранці на камінні та заростях плюща, який обплітав залишки стін. Даніелю доводилось дмухати на пальці рук, які він переставав відчувати після того, як перевертав камені, шукаючи під ними вхід у підземелля.

  Він вже місяць не бачив Урсули. Сумував, нудився, згадував минулі зустрічі і мріяв про нові. З руїн замка було видно монастир і чути, як тричі на день калатали дзвони на квадратній дзвіниці.

  Дзвони кликали до меси. Даніель перехрестився і несподівано згадав слова зі Святого Писання, які часто чув у церкві. «Просіть, і дано буде вам; шукайте і знайдете; стукайте, і відчинять вам». І в цю мить Алонсо голосно скрикнув: