Розділ  58

  Мартіна Бедойю увезли в Сарагосу. На нього чекав церковний суд. І, як можна було чекати, живим він вже не вийде.

  Даніель бачив, як його везли: на віслюку, обличчям до хвоста – знак найбільшої ганьби. На шиї, на грубій мотузці, висіла дерев’яна дошка, на якій кривими літерами було виведено: «Вбивця, чаклун, торговець мертвим м’ясом». У той день хлопчаки Монте Амарго наловили щурів та мишей і продавали усім охочим. Люди купували щурів за кілька мараведі, щоб кинути їх в обличчя Бедойї. Це була помста за м’ясо мертвих тварин, яке він подавав постояльцям.

  Даніель вийшов з Монте Амарго слідом за ганебною процесією. Він йшов до монастиря, де на нього чекали улюблена робота і кохана жінка. Але йому захотілося подивитися на останній шлях чоловіка, зіткнення з яким змінило його життя. Якби Бедойя не збісився через вивіску, Даніель не затримався б у містечку Флор Амарга і не зустрів би Урсулу.

  Він провів процесію до того місця, звідки починалала стежина, яка вела на гору, до монастиря Святої Бригіти. Зупинився на останок, нібито прощався. Звідти було видно гостинний двір. Даніель побачив, як на поріг вийшла Хуаніта, вдягнена в коричневу спідницю і чорну блузку з чорною хустиною хрест-навхрест. Її звичний одяг. Начебто для неї нічого не змінилося.

  Бедойя повернув голову, поки віслюк проносив його повз рідного будинку, у якому він прожив сорок років, а пропрацював – тридцять. Спочатку – як батьків помічник, потім – як самостійний господар. Сіра кам’яна будівля, дах з черепиці, стовпи зі статуями святих: апостолом Сантьяго і Святим Мартіном, дерев’яні ставні на вікнах, забраних решіткою, двері... І Хуаніта на порозі. Чоловік та дружина зустрілися очима. І в поглядах обох – ненависть.

  Процесія пішла далі, здіймачи над шляхом рудувату куряву. Даніель  розвернувся і прискорив крок.    

***

  Іноді мати Леонарда заходила до церкви. У вібруючій тиші дзвінкою луною віддавалися ритмічні човгаючі кроки. Абатиса уважно розглядала насичені кольором і життям фрески, які прикрасили стіни. Фантастичні образи грішників і праведників, створені Даніелем, притягували погляд та змушували працювати уяву.

  Закінчувався жовтень, ще теплий особливим, м’яким теплом. Але ночі вже були холодними. Робота добігала кінця. Мати Леонарда нетерпляче чекала Різдва, коли оновлена ​​церква навстіж відчинить двері. І, в передчутті цієї події, мати Леонарда ворушила тонкими сухими губами і невиразно бурмотіла, дивлячись на стіни:

  - Непогано! Зовсім непогано! – і виходила з церкви, хитаючи головою і начисто забувши про свої колишні підозри.

  А Даніель і Урсула завдяки цьому отримали подобу свободи.

  Вони лежали на золотисто-коричневих дошках помосту, притулившись один до одного, байдужі до всього, що не стосувалося кохання. Це було перше, що робили коханці, коли захекана від поспіху і передчуття щастя Урсула піднімалася по хитких сходах – кидалися одне до одного, і солодка знемога охоплювала їх. Але швидкий час змушував їх розчіплювати обійми. Даніель повертався до пензлів і фарб, а Урсула пригладжувала волосся, що розтріпалося, і приймала вишукану позу. А її очі, вже не скорботні й не сумні, дивилися на Даніеля. І він теж дивився на Урсулу, навіть коли ретельно виписував голівки херувимів, перлинно-сріблясті хмари та гілки мирту.

  Даніель запевнив мати Леонарду, що з Урсула він може написати усіх святих жінок, які прославили Церкву. Не тільки Діва Марія мала обличчя Урсули, а й Свята Марія Магдалина, Свята Катерина, Свята Варвара, Свята Цецилія, Свята Бригіта, жінки-мироносиці. Це він вигадав для того, щоб продовжити присутність Урсули. Абатиса погодилась.

  У Діви Марії на церковній стіні було вбрання пастельно-блакитного кольору, схоже на ту сукню, яку Даніель привіз із Сарагоси в подарунок для Урсули. А на чорному волоссі – тонке біле покривало, гаптоване золотими нитками.

  А Різдво невблаганно наближалося.

  - Через два тижні закінчується термін мого перебування тут, – промовив якось Даніель, уважно дивлячись на майже закінчену фреску.

  Урсула заціпеніла. Її обличчя майже по-дитячому скривилося в гримасі плачу. Даніель помітив цю гримасу і розчулився. Він поспішно підійшов до Урсули, обхопив тендітні плечі дівчини, і вона припала до грудей коханця заплаканим обличчям.

  - Ти поїдеш і незабаром забудеш мене. А що буде зі мною? Ті, що залишаються, страждають набагато сильніше, ніж ті, що йдуть.

  - Я візьму тебе із собою, як і обіцяв.

  - З монастиря не виходять, – приречено прошепотіла Урсула.

  У Даніеля щемно здригнулося серце від цієї приреченості.

  - Я не з тих людей, хто легко здається, – відповів він, сильно струснувши дівчину і змусивши її підвести голову. – Після Різдва я отримаю гроші і покину Монте Амарго. Але за кілька днів непомітно повернуся. Якщо буде потрібно, то прикинуся волоцюгою, калікою або жебраком, який випрошує милостиню. І все ж, я обов'язково повернуся і чекатиму біля стін обителі, коли прийде твоя черга їхати до міста з обідом для жебраків. І тоді, на безлюдній дорозі, я викраду тебе і відвезу далеко, де нас не знайдуть. Ти ж підеш зі мною? Скажи, підеш?

  - Піду! – радісно видихнула Урсула. – Навіть якщо Інквізиція зловить нас, і нам загрожуватиме смерть.