Розділ 54

   Дон Теобальдо зліз з коня біля монастирських воріт. Став навпроти заґратованого віконечка і звелів альгвасилу:

  - Постукай.

  Хуан Лопес тричі постукав прив’язаним до воріт молоточком. Віконечко відчинилося, і крізь ґрати визирнула заплакана сестра-воротарка. Черниця здивовано вирячилася на благородного сеньйора.

  - Чоловікам сюди не можна, – промовила вона. – Хіба що ви родич однієї з черниць.

  Хуан Лопес привів її до тями, пояснивши:

  - Дон Теобальдо де Мендоса, королівський алькальд міста Монте-Амарго, бажає поговорити з матір’ю абатисою.

  - Не знаю, чи мати Леонарда може прийняти вас, – сестра-воротарка зітхнула і перехрестилася. – У нас трапилась біда. Зникла одна черниця...

  Дон Теобальдо багатозначно перезирнувся з альгвасилами. Хуан Лопес показав воротарці мокру рясу.

  - Ми знайшли це в річці, – пояснив він.

  - Здається, ми знайшли також і черницю, – перебив дон Теобальдо. – Покличте абатису. Нам є про що поговорити.

  - Проходьте, почекаєте в залі для зустрічей, поки я сповіщу мати Леонарду.

  Вона відчинила ворота і пропустила дона Теобальдо. Але коли супутники алькальда теж захотіли увійти, сестра-воротарка випнутими грудьми перегородила їм шлях:

  - Чоловікам сюди не можна, – повторила вона добре завчену фразу.

  - Почекайте тут, – махнув рукою дон Теобальдо.

  Черниця провела його в залу для зустрічей, побілену, майже порожню, якщо не рахувати чорного розп’яття на стіні та двох важких дубових стільців. Стільці стояли по різні боки високої дерев’яної решітки, яка ділила залу на дві частини. Одна – для черниць, друга – для відвідувачів.

  Дон Теобальдо, не чекаючи запрошення, сів на стілець і закинув ногу на ногу. Озирнувся з цікавістю. В залі пахло свічками, ладаном та чебрецем. Заспокійливий запах.

  Мати Леонарда увійшла, перекочуючись на коротких повних ногах. Дон Теобальдо підхопився і попросив благословення. Мати Леонарда наспіх перехрестила його і, не сідаючи, промовила:

  - Вам вже відомо про нашу біду? Сестра-воротарка сказала, що ви знайшли рясу сестри Магдалени...

  - Отже, зниклу черницю звали сестра Магдалена? – запитав алькальд.

  - Так.

  - На жаль, у мене погана новина. Ми знайшли не тільки рясу, а й саму сестру Магдалену.

  - Де вона? З нею все добре? – почервонілі очі матері Леонарди заблищали надією.

  - Її вбили, – після паузи промовив дон Теобальдо.

  Абатиса скрикнула і вчепилася долонями в решітку.

  - Цього не може бути... – прошепотіла вона.

  Дон Теобальдо мовчав, похиливши голову і всім своїм видом виказуючи скорботу.

  - Звідки відомо, що її вбили? – запитала абатиса.

  - Я на власні очі бачив тіло. У неї на шиї сліди від пальців. Її задушили.

  - Яке горе...

  - Я вам співчуваю, – відповів дон Теобальдо. – Мій обов’язок – знайти вбивцю. І можу запевнити, що я прикладу усіх зусиль для цього. Але мені потрібна ваша допомога.

  - Що я можу зробити? – мати Леонардо скрушно підвела очі до стелі. – Я, нещасна раба Божа...

  - Можу я побачити келію покійниці? – запитав алькальд. – Може, я знайду сліди вбивці?

  -  Загалом, не можна. Але в такому випадку можна зробити виняток, – відповіла абатиса. – Йдіть за мною, доне Теобальдо.

***

  Келія сестри Магдалени була чистою та безликою. Кожна річ на своєму місці. Ніякого гармидеру. Начебто черниця склала свої нечисленні пожитки в ідеальному порядку і вийшла на хвилинку.

  - Дивно... – промовила мати Леонарда. – Я чекала побачити безладдя, як у кімнаті нещасної Інес.

  - Що? – стрепенувся дон Теобальдо. – Якої Інес? Це ви про ту послушницю, яка впала зі стіни?

  - Про неї, – кивнула абатиса.

  - Невже її також вбили? Ви ж казали, що то був нещасний випадок! – спохмурнів алькальд.

Абатиса пополотніла.

  - А що нам треба було казати? Я не можу дозволити, щоб про мій монастир йшов поганий поголос.

  - Я розумію, – погодився дон Теобальдо. – Але мені ви повинні розповісти правду.

  Вислухавши довгу розповідь про дивні обставини, які супроводжували смерть Інес, алькальд не знав, що й думати. Дивні речі коїлися в монастирі, який був відомий своєю святістю.

  - Я розумію, що про деякі речі краще мовчати, – нарешті промовив він. – Але цього разу змовчати не вийде. Тіло сестри Магдалени повезли у Монте-Амарго. Про її дивну смерть вже, мабуть, стало відомо.

  - А може, покійниця – не сестра Магдалена, а якась інша жінка? – жалібно запитала мати Леонарда.

  - Може, й так... – на обличчі дона Теобальдо з’явився такий вираз, ніби його раптом гепнули по голові запиленим мішком. – Знаєте що, мати Леонардо? Ви повинні подивитися на тіло і сказати, чи це вона.