Розділ  53

  Звалище – то було місце, куди звозили сміття з Монте Амарго та  сусідніх селищ. Окрім звичних, побутових речей селяни зносили туди дохлих овець та кіз. Над звалищем постійно кружляли стерв’ятники, чекаючи на звичну їжу. Вночі вони селилися у розщелинах найближчих скель. А вранці розгортали крила і облітали околиці.

  У Хіля Родрігеса здохла одна коза. Хіль знайшов її рано вранці, коли виліз зі своєї хатини, потягнувся, позіхнув і пішов у корраль доїти кіз. З козиного молока він зазвичай робив сир, який продавав паломникам. З того й жив.

  Коза лежала майже біля входу в корраль. Її ноги стирчали догори, черево опухло, а недоєне вим’я ледве не лускалося від молока. Їнші кози злякано збилися у куток, дивилися на товарку і жалібно мекали.

  Хіль як побачив таке нещастя, брудно вилаявся і ледве не заплакав з горя. Тварину вже не можна було видоїти, бо таке молоко вважалося мертвим. І м’ясо дохлої кози теж заборонялося їсти з тієї ж причини. Якби пастух знав зарання, то звечора забив би ту козу. Хоча б врятував м’ясо та шкіру. А тепер доводилося тягти козу на звалище.

  Хіль поклав труп на дерев’яну тачку, на якій возив на продаж сири, і покотив її на захід сонця. Було тихо. Ранок лише народжувався. Селяни тільки збиралися вийти на поля. Лише щебетання вранішніх птахів розривало тишу. Хіль помітив лише одну-однісіньку людину, яка похапцем пробиралася крізь поля. Хіль придивився: то був Мартін Бедойя, хазяїн гостинного двору. Хіль спочатку здивувався, але тут тачка наскочила на великий камінь і ледве не перекинулась. Хілю довелося притримувати дохлу козу, не перестаючи лаятись крізь зуби. А тому він скоро забув про Мартіна Бедойю. Блукає спозаранку по полях та чагарниках? Ну, і хай собі блукає. Може, в нього теж щось здохло?!

  Хіль привіз козу на звалище. Запах звідти йшов такий, що збивав з ніг. Там вже валялося приблизно два десятки кіз та овець, які знаходилися у різніх стадіях розкладу. Троє стерв’ятників вже снідали, підібравши собі їжу згідно смаків. Вони майже не поворухнулися, лише ліниво повернули голови до Хіля, якій з’явився на вершині пагорба. Хіль теж не дивився на стерв’ятників. Просто відзначив про себе присутність величезних птахів з вигнутими шиями і відстовбурченим пір’ям на головах, але не злякався. При такому великому виборі гнилого м’яса стерв’ятники не нападають на живих створінь.

  Хіль зупинився на вершині пагорба і перевернув тачку. Коза, підстрибуючи на кочках та каміннях, покотилася по схилу. Пастух проводжав її останні стрибки скорботним поглядом.

  І раптом тіло кози зупинилося, бо йому на перешкоді стало щось велике, біле, неживе.

  Хіль примружився, щоб краще бачити, і здригнувся від жаху. Оте біле та неживе – то було жіноче тіло. Мертва жінка, повністю гола, вкрита лише чорним волоссям, лежала поверх купи напівзогнилих кіз та овець.

  Хіль скрикнув, кинув тачку і побіг до міських воріт, де несли варту альгвасили. Шлях був неблизький. Кілька разів Хіль падав і довго не міг підвестися, бо замість дихання з його горлянки виривалося хрипіння.

  Нарешті він дістався до міста. Сам дон Теобальдо де Мендоса вийшов з особняка, щоб розпитати Хіля. Хіль розповів усе, що бачив, і додав наостанок:

  - Її вбили так само, як і мою доньку, Марікрус.

  - Вбивцю твоєї доньки ми знайшли і покарали, – відповів дон Теобальдо.

  І перезирнувся з отцем Себастьяном. Обидва знали, що Начо Перейра не вбивав Марікрус.

  Дон Теобальдо запитав:

  - Ти бачив обличчя вбитої жінки? Упізнав її? Знаєш, хто вона? Чужинка чи жителька Монте Амарго?

  - Не знаю. Я не дивився. Вона лежала між вівцями. Мені було страшно підходити ближче, – відповів Хіль.

  - А може, то ти вбив її? – раптом запитав дон Теобальдо, до якого вже підвели коня.

  - Я?! – злякався нещасний пастух. – Навіщо воно мені?

  - А я звідки знаю, навіщо вбивці вбивають? – хмикнув дон Теобальдо. – Вбивають і все тут. На війні – зрозуміло. Вбиваєш ти, або вб’ють тебе. А так... Хлопці, посадіть його у підземелля, на всяк випадок, – звелів він альгвасилам. – Потім розберемося. А зараз поїдемо на звалище.

  - Треба зібрати жителів Монте Амарго і запитати, може хтось знає мертву жінку.

  - Треба, – погодився дон Теобальдо. – Отче Себастьян, ви, як представник Церкви, можете зайнятися цим? 

  - Добре, – кивнув отець Себастьян. – Сакристан та служка обійдуть усі будинки і поспитають, чи не пропадала якась жінка.

  А на головній площі вже збиралися цікаві. І звістка про те, що у Монте Амарго вбили ще одну жінку, передавалася з віст у вуста.

***

Дон Теобальдо разом з четвіркою альгвасилів дістався до звалища.

  - Ну і запах, – коррехідор затулив ніс рукавом. – Коли ми у Гранаді билися з мусульманами, а потім прибирали трупи з поля бою, так не тхнуло. Хоча на полі залишилася купа відрубаних рук та ніг, та випущених кишок...

  - Мабуть тому, що християнські лицарі навіть мертвими пахнуть краще від мерзенних овець, – припустив Хуан Лопес.

  Дону Теобальдо таке пояснення сподобалось і він поплескав Лопеса по плечу.