Розділ  49

  Бруно, який покірно передав отцю Себастьяну прохання абатиси, кудись зник. Але його відсутність принесла священникові полегшення. Він хотів залишитися наодинці зі своїми думками, які болісно здавлювали горло. Швидше б вирватися з цього сірого кам’яного міста, з вузьких звивистих вуличок, які наскрізь просмерділи злиднями і хворобами! Геть від набридливих людей, які зупиняються і підлесливо кланяються йому еавіть посеред грязюки! Отець Себастьян перестав відповідати на привітання, і жителі Монте Амарго здивовано дивилися йому вслід, розмірковуючи: що ж сталося з їхнім священником, завжди таким милостивим та чемним?

  Отець Себастьян нетерпляче підганяв віслюка, раз-пораз ударяючи його п'ятами по товстих вислих боках. Ось нарешті й міська брама. отець Себастьян, не зупиняючись, проїхав повз двох стражників, звернувши на жовто-червоні смугасті камзоли не більше уваги, ніж на купу опалого листя.

  Нарешті затхлі міські вулиці залишилася далеко позаду. Священник послабив напружені ноги, якими він нервово (отець Себастьян тільки зараз помітив наскільки нервово) обхопив ослячі боки. Тварина зітхнула з полегшенням майже як людина і припинила мало відповідну йому стрибанину.

  Віслючок повільно рухався вузькою стежкою, ліниво пощипуючи зеленувато-коричневу траву, яку осінь дозволила йому залишити, і ніс на спині задумливо-мовчазного священика, який, згорбившись, здавався ще більшим, ще важчим, ніж раніше.

  Отець Себастьян згадував усе своє життя.

  Він знав місце свого народження – таке ж мале містечко десь на підступах до Арагонських Піренеїв, але не знав, хто подарував йому життя.

  Його, новонародженого, з недавно перерізаною пуповиною, загорнутого у біле простирадло, знайшли одного ранку на березі струмка. Він лежав посеред густої трави відразу за будинком шановної вдови доньї Ісабель де Галіндо. Служниця вдови вийшла вранці за водою і почула дитячий плач. Побачила дитину і почала голосно гукати:

  - Сеньоро! Йдіть сюди! Подивіться лишень: нам залишили підкидька!

  На верещання служниці збіглося усе містечко. Вийшла з будинку, схожого на невеличкий палацик, донья Ісабель, бездітна вдова років тридцяти. Вона була бліда, бо останнім часом дуже хворіла і майже не показувалась на людях. Подивилася на дитинку і відчула, щось схоже на жалість. 

  - Нещасне дитя, – схлипнула вона. – Яка сумна доля чекає на нього! Підбери дитину, Маріє, – наказала вона служниці. – Я виховаю його. Він замінить мені дітей, яких Бог не дав мені у шлюбі.

І жителі селища зворушено подумали: як це шляхетно з боку вдови!

  Підійшов священник з місцевої церкви, отець Франсіско. Вислухав пояснення і теж зворушився вчинком доньї Ісабель. Визвався негайно похрестити дитину.

  Йому дали ім’я Себастьян, бо церква, в якій священнодіяв отець Франсіско, носила ім’я саме цього святого, колишнього римського легіонера, якого прив’язали до дерева і осипали купою стріл. А щодо прізвища... Отець Франсіско запропонував записати його у церковній книзі під прізвищем Арройо, на згадку про те, що його знайшли на березі струмка. «Arroyo» означає «струмок». Донья Ісабель, яка стала хрещеною матір’ю підкидьку, та місцевий алькальд, якого покликали у хрещені батьки, погодились.

  Ось так на світ Божий з’явився він, Себастьян Арройо.

  За законами королівства Арагон підкидьків не записували у найнижчий, селянський стан. Бо коли батьки дитини невідомі, то можна припустити, що вони походять з дворян, з ідальго. Тому хлопчику жилося непогано. Донья Інес щиро дбала про нього, наче він був її рідним сином. Вона часто пестила його волосся і плакала. Отець Франсіско приходив майже щодня. Він вчив хлопчика читати, писати і рахувати. А коли той підріс – записав його до семінарії.

  З такими покровителями Себастьян Арройо швидко пішов угору після навчання та пострига. Його навіть включили до делегації молодого кардинала Родріго де Лансоль і Борха, який відбував у Рим, щоб приєднатися до свого дядечка, якого обрали Папою. (Італійці змінили прізвище кардинала де Борха на свій лад і називали його Борджіа.) Здавалося, майбутнє отця Себастьяна забезпечене. Але...

  Але сталося неочікуване. Хоча молодий отець Себастьян повинен був передбачити наслідки власних вчинків.

  Словом, священника упіймали на гарячому з молодою та вродливою парафіянкою, яка занадто часто ходила сповідатися. Та ще й у такій позі, яка не залишила можливості заперечувати гріх. Кардинал де Борха дуже лаявся, погрожував карами Божими і, врешті решт, звелів йому забиратися до Арагона і не ганьбити його у Святому Місті. Отець Себастьян страшенно образився, бо знав, що сам кардинал має у Римі коханку. Але хто він такий, щоб йти проти кардинала і його дядечка, Папи Калікста ІІІ?

  Ось так отець Себастьян опинився у Монте Амарго. Його покровитель, отець Франсіско, помер і більше не міг допомагати йому. Донья Ісабель теж відійшла на той світ.

  У Монте Амарго дні тягнулися довго і нудно. А ночі здавалися ще довшими і ще нуднішими. Залишалося багато часу для роздумів і спогадів. І однієї ночі, коли великий жовтий місяць, схожий на сир, висів так низько, що, здавалося, можна дотягнутися до нього руками, отець Себастьян зрозумів: донья Ісабель та отець Франсіско були його справжніми батьками! Він раптом пригадав їхні зустрічі, які супроводжувалися довгими поглядами, натяками, недомовленими словами, легкими дотиками рук, коли вони вважали, що їх ніхто не бачить... Так, ті двоє, безперечно, були коханцями, які не мали права говорити вголос про свої почуття. А він був плодом їхнього таємного кохання.