Розділ 48

  Поки отець Умберто робив недозволений обшук у батька Себастьяна, його власна келія зазнавала точно такого ж обшуку з боку Алонсо.

  Весело співаючи старовинний церковний спів, який у хлоп'ячих вустах звучав непристойно життєрадісно, Алонсо розмахував брудною ганчіркою. Він витирав пилюку у кімнаті отця Умберто і  ганяв товстих сонних мух, яка шукали затишне містечко в передчутті неминучого наближення холодів.

  Робота була нудною та одноманітною. Стерти пилюку з нерівної дерев'яної поверхні старого стола, з розфарбованої яскравими фарбами статуї Діви Марії, з мідного розп'яття, зі старої скриньки з різьбленим візерунком...

  Алонсо не знав, що саме брат Альберто зберігав у тій скриньці. Може, майстерно вирізані з чорного і золотаво-жовтого дерева фігурки, якими отець Умберто іноді грав з сакристаном у нескінченну гру? Алонсо не раз задивлявся на них, коли прислуговував отцю Умберто під час гри, яка супроводжувалась благочестивою бесідою. Одні з дивовижних фігурок були схожі на кінські морди, інші – на зубчасту замкову вежу. Але варто було лише недоброму отцю Умберто простежити напрямок цікавого погляду Алонсо, як він відразу одним уривчастим словом висилав хлопчика геть.

  Алонсо знав, що ті фігурки називалися шахами. Пересувати їх по чорно-білій дошці – означало грати в гру, яка відома наймудрішим людям у світі. Навіть старовинні королі Арагона та Кастилії полюбляли грати в шахи. Алонсо теж кортіло навчитися грати, але він не насмілювався попросити отця Умберто, щоб той його навчив. Ах, хоча б раз потримати у руках ті чарівні фігурки!..

  Алонсо знав, що священник повернеться не скоро. А ключ спокусливо стирчав зі скриньки і начебто запрошував, щоб Алонсо повернув його.

  Алонсо піддався спокусі і повернув ключ. Обережним рухом відкинув різьблену кришку скриньки. Але замість блискучих фантастичних фігурок розчаровано побачив брудну ганчірку, схожу на ту, повну пилюки, яку служка зараз заткнув за пояс.

  Зітхнувши, Алонсо вже збирався закрити кришку скриньки, яка виявилася не надто цікавою. Але раптом завмер на місці, вразившись спогадом, який уже вдруге наполегливо відвідував його.

  Як спалах блискавки – отець Умберто мимохідь піднімає з землі клаптик сукна біля напіврозваленої огорожі, де двоє селян запекло сперечалися про вкрадену бичачу голову.

  І другий спалах – два перелякані черниці, які просять у Алонсо допомоги проти невідомого, який пробирається до монастиря з бичачими рогами на голові і вдягнений у плащ, схожий на ті, що носять ченці та священники. Тканина була надто добротна і хорошої якості, як на селянина чи простого міщанина, але недостатньо розкішна, щоб належати багатому сеньорові.

  Алонсо здалося, що він виявив неясний, але цілком вловимий зв'язок між цими двома розрізненими та віддаленими у часі подіями.

  Служка уважно підніс до очей уривок тканини. Прошепотів:

  - Отець Умберто не зберігав би у скриньці звичайну брудну ганчірку; тут безперечно ховається таємниця... Плащ! Так, так... Той, хто вкрав бичачу голову, той був вдягнений в чернечий плащ. На місці злочину він зачепився за гілку чи гвіздок, і порвав свій плащ.

  Алонсо розсіяно випустив шматок сукна, і він м'яко ліг на дно скриньки. Служка механічно закрив скриньку  і відсунув її на колишнє місце, не усвідомлюючи своїх дій. А потім відійшов у куток, де  у великій старій скрині зберігався нечисленний гардероб отця Умберто. Алонсо знав кожну річ священника. Це був ще один з його численних обов'язків: стежити за чистотою та вчасно віддавати одяг обох священників прачці, яка приходила раз на тиждень.

  Алонсо опустився навколішки біля відкритої скрині, гарячково перебираючи вміст.

  Грубий окрик змусив його здригнутися.

  - Що ти шукаєш у моїх речах, маленький негіднику?

  Алонсо злякано озирнувся. Отець Умберто, похмурий і невдоволений як завжди, стояв біля дверей, спідлоба підозріло дивлячись на служку.

  Алонсо випростався, намагаючись зовні здаватися спокійним, і навіть спромігся на якусь подобу усмішки:

  - Отче Умберто, у вас зник один плащ!

  Отець Умберто метнув швидкий, ледве вловимий погляд на стіл, де стояла скринька. На своєму місці та зачинена, на щастя Алонсо.

  - Так, я сам думаю, куди він подівся, – задумливо насупився він. – Ти не знаєш, хто взяв мій плащ? – запитав, підозріло дивлячись на Алонсо і роблячи наголос на слові «хто».

  У відповідь Алонсо лише заперечливо хитнув головою.

  Отець Умберто незадоволено відійшов до столу, бурмочучи собі під носа щось на кшталт:

   - Але я ще знайду його, і тоді...

  Що буде «тоді» не долетіло до насторожених вух Алонсо, який зачаровано дивився на широку, трохи сутулу спину отця Умберто.

  До двох подій логічно доєдналася третя.

  У отця Альберто зник один плащ!