Розділ 47

   Наполегливий, невідв'язний, безперервний стукіт у двері змусив отця Себастьяна підвести голову.

  Якби не стукіт, то Бог знає скільки часу священник просидів би, спрямувавши байдужий погляд у простір і тримаючи на колінах розкритий Часослов. Північний вітер сьєрсо, вриваючись через вікно, безладно гортав сторінки, але священник нічого не помічав.

  Він злякано здригнувся і обернувся до дверей. Останнім часом отець Себастьян став занадто нервовим. Кожен звук, кожен різкий рух викликав болісний страх. А він же звик лякати парафіян вічним покаранням, потай насолоджуючись владою над покірним, заляканим людським стадом!

  Коли це почалося? Може, тієї ночі, коли отець Умберто застав його за роздивлянням непристойної гравюри в стародавньому манускрипті? Ні. Страх з'явився раніше, коли сповідь Урсули стала для отця Себастьяна одкровенням. І той вогонь, який священник вважав давно згаслим, з новою силою розгорівся в його тілі. Так порив вітру раптом відроджує полум'я з ледве тліючого вугілля.

  Отець Себастьян напружено стиснув підлокітники крісла, схожі на голови фантастичних химер. Гострі дзьоби встромилися в долоні священника, і сіро-блакитні вузлуваті вени на руках здулися ще більше. Здавалося, що суха шкіра, яка раптом стала тонкою, як шкірка зрілої цибулини, зараз не витримає напруження і лусне; і червона кров бризне на всі боки, несучи в рубінових краплях жар спокуси.

  Стукіт у двері повторився. Він був ще наполегливішим, ще невідв'язнішим. Той, що стукав, навалився на стулки дверей, які, втім, не відчинилися, незважаючи на зусилля невідомого: останнім часом отець Себастьян завжди зачиняв двері на засув.

  Прикро зітхнувши, священник ривком підвівся з крісла і підійшов до дверей. Він різко відчинив двері і опинився віч-на-віч з отцем Умберто. В гнітючій тиші монастирського коридору вони стояли й дивилися один на одного. На вустах обох – солодка  усмішка, а в очах – прихована ненависть.

  Отець Умберто вдосталь насолодився замішанням отця Себастьяна. І лише після цього порушив паузу.

  - Слава Богу, ви нарешті відчинили, отче Себастьяне, – промовив Умберто з удаваним співчуттям. – Я злякався, що ви знову погано почуваєтесь, і хотів кликати на допомогу.

  - Я молився, – сухо відповів отець Себастьян, неприємно вразившись тим, як хрипко пролунав його голос.

  Отець Умберто кинув побіжний погляд в кімнату, яку господар  безуспішно намагався затулити широкою спиною. Променисто усміхнувся, помітивши Часослов, який самотньо лежав біля пошарпаної дерев'яної левової лапи – ніжки крісла.

  - Вибачте, якщо я перешкодив вашим благочестивим заняттям, отче Себастьяне. Але садівник з монастиря Святої Бригіти прийшов з проханням від матері Леонарди. Щось дивне знову сталося минулої ночі в монастирі, – співчутливо похитав головою молодий священник. – Але якщо ви, отче, зайняті чи хворі, то я можу вирушити туди замість вас.

  - Ні! – майже скрикнув отець Себастьян і одразу пожалкував про свою нестримність. І спокійно продовжував із вимушеною усмішкою, запобігливо дивлячись на противника. – Дякую вам, отче Умберто, але ці черниці – моя відповідальність, і я сам мушу розібратися з їхніми проблемами.

  Отець Себастьян повільно вийшов із кімнати, церемонно пропускаючи отця Умберто перед собою. Старанно зачинив важкі двері, які зарипіли протяжно і надривно. Зробив кілька невпевнених кроків коридором і зупинився. Він спиною відчув пильний погляд отця Умберто.

  Отець Себастьян розвернувся. Отець Умберто продовжував стояти біля дверей, дивлячись на старшого священника з тонкою загадковою усмішкою єгипетського сфінкса. Хоча ні отець Себастьян, ні отець Умберто ніколи не чули про сфінксів. А якби почули, то хрестилися б і плювалися при згадці про подібну язичницьку гидоту набагато більше, ніж при знахідці античної статуї, про справжню долю якої вони ніколи не дізналися.

  Отець Себастьян широко усміхнувся, намагаючись зовні здаватися спокійним.

  - Ну, то я піду? – запитав він в отця Умберто.

  Ніколи раніше отець Себастьян не опускався до такого, і тепер гіркота приниження неприємно обпекла груди. Адже він був головним кліриком церкви Сан-Мігель, а отця Умберто прислали пізніше, для допомоги. Отець Себастьян завжди дбав про свою гідність, ні перед ким не плазував. Навіть дон Теобальдо де Мендоса, місцевий сеньйор, ставився до нього з повагою.

  І ось перед ним стоїть отець Умберто, який, нахабно посміхаючись, дивиться на отця Себастьяна так, наче знає про нього все. І про безсонні ночі, проведені священником на холодній підлозі. І про батіг, який, після довгої бездіяльності, знову було пущено в хід – спочатку для покарання сестри Урсули, а потім – для заспокоєння плоті самого отця Себастьяна.

  Так, майже щоночі отець Себастьян лупцював самого себе батогом, щоб вигнати з пам’яті спогади про напівоголену черницю.

  Він роздягався до пояса, ставав на коліна перед розп’яттям, читав молитву... А потім хапався за батіг! З силою бив себе по спині. Хльостав до крові, до хрипких стогонів, що виривалися крізь стиснуті зуби, лупцював себе до повної знемоги... І все безуспішно!

  Таємний гріх нищив отця Себастьяна зсередини щогодини, щохвилини. А разом з гріхом з'явився страх, що його викриють, і нечисте сумління, і сором – пекучий сором. Ось тому гордий священник тепер опускає очі перед нестерпним отцем Умберто. І майже просить у нього дозволу вийти.