Розділ 47

  Наполегливий, невідв'язний, безперервний стукіт у двері змусив отця Себастьяна підвести голову.

  Якби не стукіт, то Бог знає скільки часу священник просидів би, звернувши безглуздий погляд у простір і тримаючи на колінах розкритий Часослов. Північний вітер сьєрсо, вриваючись через вікно, безладно гортав сторінки, але священник нічого не помічав.

  Він злякано здригнувся і обернувся до дверей. Останнім часом отець Себастьян став занадто нервовим. Кожен звук, кожен різкий рух викликав болісний страх. А він же звик лякати парафіян вічним покаранням, потай насолоджуючись владою над покірним, заляканим людським стадом!

  Коли це почалося? Може, тієї ночі, коли отець Умберто застав його за роздивлянням непристойної гравюри в стародавньому манускрипті? Ні. Страх з'явився раніше, коли сповідь Урсули стала для отця Себастьяна одкровенням. І той вогонь, який священник вважав давно згаслим, з новою силою розгорівся в його тілі. Так порив вітру раптом відроджує полум'я з ледве тліючого вугілля.

  Отець Себастьян напружено стиснув підлокітники крісла, схожі на голови фантастичних химер. Гострі дзьоби встромилися в долоні священника, і сіро-блакитні вузлуваті вени на руках здулися ще більше. Здавалося, що суха шкіра, яка раптом стала тонкою, як шкірка зрілої цибулини, зараз не витримає напруження і лусне; і червона кров бризне на всі боки, несучи в рубінових краплях жар спокуси.

  Стукіт у двері повторився. Він був ще наполегливішим, ще невідв'язнішим. Той, що стукав, навалився на стулки дверей, які, втім, не відчинилися, незважаючи на зусилля невідомого: останнім часом отець Себастьян завжди зачиняв двері на засув.

  Прикро зітхнувши, священник ривком підвівся з крісла і підійшов до дверей. Він різко відчинив двері і опинився віч-на-віч з отцем Умберто. У гнітючій тиші монастирського коридору вони стояли й дивилися один на одного. На вустах обох – солодка  усмішка, а в очах – прихована ненависть.

  Отець Умберто вдосталь насолодився замішанням отця Себастьяна. І лише після цього порушив паузу.

  - Слава Богу, ви нарешті відчинили, отче Себастьяне, – промовив Умберто з удаваним співчуттям. – Я злякався, що ви знову погано почуваєтесь, і хотів кликати на допомогу.

  - Я молився, – сухо відповів отець Себастьян, неприємно вразившись тим, як хрипко пролунав його голос.

  Отець Умберто кинув побіжний погляд на кімнату, яку господар  безуспішно намагався затулити широкою спиною. Променисто посміхнувся, помітивши Часослов, який самотньо лежав біля пошарпаної дерев'яної левової лапи – ніжки крісла.

  - Вибачте, якщо я перешкодив вашим благочестивим заняттям, отче Себастьян. Але садівник з монастиря Святої Бригіти прийшов з проханням від матері Леонарди. Щось дивне знову сталося минулої ночі в монастирі, – співчутливо похитав головою молодий священник. – Але якщо ви, отче, зайняті чи хворі, то я можу вирушити туди замість вас.

  - Ні! – майже скрикнув отець Себастьян і одразу пожалкував про свою нестримність. І спокійно продовжував із вимушеною усмішкою, запобігливо дивлячись на противника. – Дякую вам, отче Умберто, але ці черниці – моя відповідальність, і я сам мушу розібратися з їхніми проблемами.

  Отець Себастьян повільно вийшов з кімнати, церемонно пропускаючи отця Умберто перед собою. Старанно зачинив важкі двері, які зарипіли протяжно і надривно. Зробив кілька невпевнених кроків коридором і зупинився. Він спиною відчув пильний погляд отця Умберто.

  Отець Себастьян розвернувся. Отець Умберто продовжував стояти біля дверей, дивлячись на молодого священника з тонкою загадковою посмішкою єгипетського сфінкса. Хоча ні отець Себастьян, ні отець Умберто ніколи не чули про сфінксів. А якби почули, то хрестилися і плювалися б при згадці про подібну язичницьку гидоту набагато більше, ніж при знахідці античної статуї, про справжню долю якої вони ніколи не дізналися.

  Отець Себастьян широко посміхнувся, намагаючись зовні здаватися спокійним.

  - Ну, то я піду? – запитав він у отця Умберто.

  Ніколи раніше отець Себастьян не опускався до такого, і тепер гіркота приниження неприємно обпекла груди. Адже він був головним клериком церкви Сан Мігель, а отця Умберто прислали пізніше, для допомоги. Отець Себастьян завжди дбав про свою гідність, ні перед ким не плазував. Навіть дон Теобальдо де Мендоса, місцевий сеньор, ставився до нього з повагою.

  І ось перед ним стоїть отець Умберто, який, нахабно посміхаючись, дивиться на отця Себастьяна так, наче знає про нього все. І про безсонні ночі, проведені священником на холодній підлозі. І про батіг, який, після довгої бездіяльності, знову було пущено в хід – спочатку для покарання сестри Урсули, а потім – для заспокоєння плоті самого отця Себастьяна.

  Так, майже щоночі отець Себастьян лупцював самого себе батогом, щоб вигнати з пам’яті спогад про напівоголену черницю.

  Він роздягався до пояса, ставав на коліна перед розп’яттям, читав молитву... А потім хапався за батіг! З силою бив себе по спині. Хльостав до крові, до хрипких стогонів, що виривалися крізь стиснуті зуби, лупцював себе до повної знемоги... І все безуспішно!

  Таємний гріх нищив отця Себастьяна зсередини. Щогодини. Щохвилини. А разом з гріхом з'явився страх, що його викриють, і нечисте сумління. І сором. Пекучий сором. Ось тому гордий священник тепер опустити очі перед нестерпним отцем Умберто. І майже просити у нього дозволу вийти.