Розділ  45

  - Де ви пропадали, маестро Даніель? – запитала Урсула, коли художник після кількох днів відсутності повернувся до перерваної роботи.

  Вони знову були наодинці під високим церковним склепінням, на сосновому помості, який підносив їх обох над усім світом його.

  - Я їздив до Сарагоси. І не звертайся до мене на «ви», прошу тебе. Кажи мені «ти», як в останню зустріч, коли твої прощальні слова зробили мене щасливим.

  - Мені не вистачало наших щоденних зустрічей. З вами... тобто, з тобою я почуваюся вільною, забуваючи про затхлу і холодну келію.

  - Я привіз тобі подарунок. Це лише звичайна сукня. Але це символ, що я хочу повернути тобі те, що відібрала в тебе немилосердна доля.

  Даніель повільно й обережно розгортав пакунок, який витягнув зі старої дорожньої сумки, недбало кинутої на краю дерев'яного настилу. Урсула з завмираючим серцем стежила, як з'являється з сумки сукня пастельно-блакитного кольору з білим мереживом по подолу спідниці.

  - Ніколи в житті у мене не було такої прекрасної сукні, – прошепотіла Урсула, притискаючись почервонілим обличчям до м'якого оксамиту. І раптом понурилася: – Але я навіть не можу її надягнути.

  - Надягни зараз, – попросив Даніель. – Ніхто не підніметься сюди, ніхто не побачить тебе в цій сукні. Це буде нашою таємницею.

  Урсула покірно підкорилася м'яким, майже нечутним дотикам його рук. Темна ряса впала до ніг. Залишившись в одній сорочці, дівчина стояла не рухаючись. Серце завмирало, коли Даніель спритно зашнуровував на її спині оксамитовий корсаж. Вона вже й забула, як носити сукні, які щільно прилягають до талії та грудей. Дивне відчуття. Але, однозначно, вона почувалася так, ніби до неї повернулася колишня, ще домонастирська краса.   

  Від його гарячого дихання ледь помітно здригалися завитки волосся, які падали на тонку смагляву шию Урсули. Невловимо легким рухом вона повернула до нього обличчя. Завмерла, не сміючи підвести очей. Просто мовчки чекала. І коли вологі напіврозкриті губи Даніеля торкнулися оголеного плеча Урсули, глибоке зітхання вирвалося з її грудей.

  - Яка ти прекрасна, кохана моя, яка ти прекрасна... – прошепотів Даніель.

  Урсула здригнулася від ніжності та несподіванки. У цих словах пролунало щось біблійне, щось із «Пісні Пісень», найпрекраснішої книги Біблії, яка оспівує земне кохання.

  І Урсула зрозуміла, що Бог не засуджує кохання; він засуджує нерозбірливу хіть і отупляючу розпусту. Колись Урсула не мала досвіду і сплутала бажання любити з любов'ю. Тепер усе було інакше. Тепер Урсула дивилася в очі коханого, які сяяли коханням, і відповідала на поцілунок, до солодкості якого вже не додавалася гіркота...

  І тоді, на високому дерев'яному помості, під стелею занедбаної провінційної церкви, серед безладно розкиданих баночок з фарбами, трапилось чудо кохання.

  За вузьким стрілчастим вікном віяв вітер. Гілки струнких кипарисів, що росли біля церкви, гнулися майже до землі, знову випростувалися, стукали в каламутно-сіре скло. Краплі дощу дрібним бісером повисали на склі і відразу сповзали вниз, мов прозорі сльози. Урсула, знемагаючи, притискалася обличчям до грудей Даніеля. На голому тілі, під спідницею з блакитного оксамиту, вона відчувала тепло його рук.  А на губах – присмак його вуст, що кружляв їй голову. Корсаж сповз з її грудей, і Даніель відразу ж потягнувся губами до сосків. Вона застогнала від задоволення. І Даніель відгукнувся такими самим приглушеним стогоном.

  Полишивши сором’язливість, Урсула віддавалася його пестощам. Хвилі пристрасті, з яких кожна наступна була інтенсивніша за попередню, заливали її. І коли він увійшов в її тіло, вона здригнулася від невимовного щастя.

  Потім вони довго лежали, не наважуючись відірватися один від одного, зовсім забувши про немилосердний біг часу. Даніель осипав цілунками її обличчя.

  - Буде жахливо, якщо нас застануть у такому вигляді, – нарешті прошепотіла Урсула, звернувши до Даніеля погляд, затуманений любов'ю. Але все ще продовжувала лежати в його обіймах, прикриваючись сукнею з блакитного оксамиту.

  - Я відвезу тебе звідси до Сарагоси. Там, у великому місті, нас ніхто не знайде, – озвався Даніель, знеможено пригорнувшись обличчям до тіла подруги. – Житимемо удвох у маленькому затишному будиночку на березі річки, де ніхто й ніколи не заборонить нам любити.

  - За тобою я пішла б на край світу! Але як залишити монастир? Немає у світі ланцюгів, які б пов'язували сильніше, ніж узи церкви. І навіть якщо нам вдасться втекти з Монте Амарго – від переслідувань інквізиції неможливо втекти!

  - Нехай нас шукають хоч усі інквізитори  – нас тут уже не буде! Як тільки я закінчу роботу, то будь-якою ціною знайду спосіб визволити тебе звідси. Боїшся Сарагоси? Ми можемо оселитися в Кастилії або Наваррі, де ніхто нас не впізнає!

  - Це неможливо, – надривно зітхнула Урсула.

  - У житті немає нічого неможливого! – впевнено відповів Даніель. – Ми відійдемо подалі звідси і кинемо твою рясу в гірську річку. Нехай думають, що ти втопилася. Коли ти одягнеш цю сукню – ніхто не визнає в тобі колишню черницю. В очах усього світу ти будеш моєю дружиною.

  Урсула здригнулася і судорожно проковтнула слину. Вона побачила надію. Але до тієї надії вів вузький дерев'яний місток без поручнів, перекинутий через глибоку гірську прірву. Один невірний крок – і подорожній, втрачаючи рівновагу, падає вниз, де на нього чекає неминуча смерть. Але якщо по той бік прірви стоїть кохана людина, яка протягує руки, щоб підтримати і не дати зірватися у прірву? Чи не краще довіритися цим сильним рукам, перебігти місток і кинутися в обійми коханого?