Розділ  44

  Фарби закінчувалися. Даніель взяв їх з собою у паломництво, бо не мислив себе без малювання. А ще – тому, що хотів змалювати прославлений собор, в якому зберігалися мощі святого апостола Якова, або, як називали його в королівствах Піренейського півострова – Сантьяго. Даніель не розраховував, що доведеться розписувати цілу церкву.

  За новими фарбами слід було їхати в Сарагосу. «І якраз вчасно!» – подумав він, згадуюючи про статую.   

  Даніель постукався в кімнату отця Себастьяна. Священнику вже було краще. Він вставав з ліжка і час від часу навіть ходив до церкви. Хоча богослужіння у дні його хвороби проводив отець Умберто.

  - Заходьте! – гукнув зсередини отець Себастьян.

Даніель штовхнув двері і увійшов.  

  - Отче Себастьян, мені потрібно поїхати в Сарагосу, купити фарби, – звернувся він до священника.

  Отець Себастьян підійшов до художника. Усміхнувся, від чого його обличчя стало майже добрим.

  - Мати Леонарда задоволена вами, – сказав він. – Я радий, що не помилився, коли порадив абатисі найняти саме вас.

  - Дякую, отче! – чемно вклонився Даніель.

  - Коли ви повернетесь?

  - Саме про це я й хотів вас попросити... Шлях неблизький, а я без коня. Щоб дійти до Сарагоси і повернутися пішки мені буде потрібно днів п’ять-шість, не менше. Шість днів, за які я міг би намалювати цілу фреску. Але, якщо ви позичите мені віслюка та візок, то післязавтра я зможу повернутися до роботи.

  - Якщо це для богоугідної справи, то можете взяти віслюка, – погодився отець  Себастьян. -  Але, якщо вже їдете до Сарагоси, зробіть мені послугу.

  - З задоволенням.

  - Я замовив там релікварій для ноги Святого Антонія та кілька книг. Привезіть моє замовлення. Знайдіть у соборі Санта Марія дель Пілар отця Фабіана і скажіть, що ви від мене. Я зараз підготую листа...

  - Добре.

  - Візьміть з собою сакристана... А, ні! Без нього у церкві не обійтися.

  Брати сакристана не входило у плани Даніеля. Але він вчасно зорієнтувався:

  - Я можу взяти служку Алонсо.

  - Добре, беріть Алонсо, – зрадів священник. – Без нього ми впораємось.

  Виходячи з кімнати, Даніель мимохіть кинув погляд на полицю з книгами. Книги – величезні і важкі, переписані від руки і розмальовані мініатюрами – коштували дорого. У батька Даніеля, багатого ювеліра, була велика бібліотека – близько п’ятнадцяти книг. Він здивувався, коли побачив на полицях отця Себастьяна не меншу кількість важких фоліантів. Але здивування виросло до небес, коли серед молитовників та релігійних трактатів Даніель помітив «Декамерон», веселий твір сеньора Бокаччо. Коли Даніель, разом з батьком, їздив до Неаполя, він не раз чув, як оповідання з тієї книги читали актори прямо на вулицях. І кожен, хто платив мідний грош, міг послухати і пореготати.

  «Дивно, що така книга знаходиться в бібліотеці священника, – подумав Данієль. – Втім, чому б і ні? Ох, який непростий отець Себастьян!»      

***

  Після обіду Даніель та Алонсо виїхали з воріт Монте Амарго. Даніель правив возом. Алонсо сидів позаду, гордовито озираючись навкруги. Це вперше він їхав у таке велике місто, як Сарагоса.

  Але сталося дивне. Даніель зупинив віслюка, не доїждаючи до наступного селища.

  - Почекаємо тут, доки стемніє, а потім повернемось.

  - Куди? – здивувася Алонсо.

  - До Монте Амарго.

  - Навіщо?

  - За статуєю. Сам побачиш, – Даніель підморгнув хлопчику, але не став пояснювати.

Алонсо зрозумів сам, коли вночі вони під’їхали до старого цвинтаря.

Ніч була місячною та безхмарною.

  - Це добре, – відзначив Даніель, дивлячись на небо. – Не треба запалювати вогонь і привертати увагу.

  За невисокою огорожею колихалися темні кипариси, схожі на веретена. Даніель зупинив візок біля невисокого горбика, відзначеного зламаною гілкою, засохле листя якої тріпотіло від південного вітру. 

  - Це тут, – вигукнув Даніель.

  Удвох вони легко зістрибнули з воза. Місячне сяйво відбивалося у розкиданих по землі каммінцях. З боку міста долинало виття собак. Даніель обережно покопався в землі завбачливо захопленою лопатою. Нарешті він натрапив на щось тверде.

  - Допоможи мені, – звернувся він до Алонсо.  

  Даніель відкинув лопату вбік. Вони обидва опустилися навколішки і почали розгрібати землю руками.

  Нарешті статуя вже лежала на поверхні. Даніель, хвилюючись,  прибирав грудки брудної землі. Провів долонею, шукаючи на гладкому мармурі ушкодження, які могли залишитися після зневажливого поводження дзонаря та сакристана. З трепетом переконувався, що вона ціла. Його рука завмирала, затримуючись на гладкій шиї, на округлості грудей, на животі. Даніель не просто очищав статую від налиплого бруду, він схилявся перед нею, обожнював її, пестив її... Його погляд висловлював ніжну зосередженість, ніби перед ним лежала жива жінка, до того ж – кохана. Високе мистецтво – це була його справжня пристрасть. Алонсо, наче зачарований, стежив за ним.