Розділ 43

  Іноді, у пошуках натхнення, Даніель блукав вузькими вулицями Монте Амарго. Спостерігав за дрібницями життя. Ось рудий кіт риється у купі недоїдків. Відчувши присутність людини, кіт насторожено ворушить вухами, уважно дивиться неблимаючими зеленими очима, відступає на котячий крок, але не полишає риб’ячий хребет, який звисає з його рота. Ось дівчина граційно поливає рожеву герань, яка квітне на загратованому вікні. А немолода сеньора, вдягнена в чорне, незадоволено дивиться з балкона на молодих чоловіків, які спинилися на розі і занадто голосно обговорюють якусь місцеву красуню.

 Кожного разу криві вулиці знову виводили його на головну площу. Даніель пив воду зі старовинного фонтану, в якому тонкий прозорий струмок виливався з пащі фантастичної тварини з головою лева та пташиними кігтями.

  Жителі Монте Амарго звикли до ненав'язливої ​​присутності художника. Проходячи повз нього, вони мовчки нахиляли голову, вітаючи його. Даніель відповідав їм таким же мовчазним поклоном. Після півгодинної порогулянки він повертався до будинку при церкві.

  При будинку була земля, на якій повар Грегоріо влаштував невеличкий город, де росли боби, капуста, горох, спаржа та трави, які робили м’ясо смачним. Час від часу Грегоріо наймав двох місцевих чоловіків, які допомагали йому скопати землю або зібрати урожай. Земля була руда і кам’яниста. Треба було важко попрацювати, щоб змусити її родити.

  Але сьогодні ці двоє, які миттю назад спокійно копалися на городі, готую чемлю для артишоків, бігли через двір до церкви і репетували на все горло. Грудки рудої землі падали з лопат на доріжки, акуратно викладені дрібним камінням.

  - Диявол! Диявол! – репетували вони.

  «Невже вони відкопали чорта і, злякавшись, навіть забули кинути лопати?» - промайнула у голові Даніеля насмішкувата думка. – «А може, скриню зі скарбами?»

 Зацікавлені міщани збіглися на лемент. Крізь невисокий паркан все було видно. Отець Умберто поспішно вийшов надвір. Даніель не чув, про що він розмовляв з робітниками, але через нервову жестикуляцію припустив, що брат Умберто сердиться через те, що вони наважилися безпричинними криками потривожити спокій.

  Робітники виправдовувалися, раз у раз вказуючи тремтячими руками у напрямку саду. Отець Умберто насупився і рушив туди, куди його кликали ті двоє. Даніель теж не встояв проти цікавості і пішов слідом за дзвонарем, сакристаном і служкою Алонсо.

  І лише там, у саду, художнику стала зрозумілою справжня причина переполоху. Серед овочевих грядок, серед рудої землі і розкиданих каменів, лежала прекрасна статуя напівоголеної жінки. Статуя богині, якій колись молилися стародавні люди, яких церква нині називає язичниками або поганцями.

  Сакристан і дзвонар кинулися піднімати статую і змітати налиплий бруд рукавами. І ось вона вже сяяла чудовою красою, і мармур з ніжно-ліловими прожилками відбивав косі промені пообіднього сонця. Можливо, це була Венера, або якась інша давно забута богиня. Статуя чудово збереглася, тільки руки відкололися. І одна з них тепер виднілася із землі, вказуючи витонченим жестом прямо на отця Умберто.

  «Яка вона прекрасна!» – подумав Даніель.

  - Тьху, яка мерзота! – зневажливо сплюнув отець Умберто, роздивляючись статую.

  Пришкутильгав отець Себастьян, блідий і слабкий після перенесеної хвороби. Як і всі, він дивився на статую, в глибині душі невиразно відчуваючи її красу. Проте він був готовий на першу вимогу вилити на неї потік бруду. Якби отець Себастьян перебував в Італії, у колі поціновувачів античного мистецтва, то, можливо, знайшов би інші слова. Адже священник був не дурний і досить освічений. Навіть живучи в глушині, він знав про смаки, які панували в аристократичному суспільстві і серед вищого духовенства, яке вело цілком світський спосіб життя. Але тут, у провінційному містечку, де доводилось мати справу з грубим доном Теобальдо і хитрим отцем Умберто, доводилося викручуватися, дотримуватися закону виживання: стати як усі, розчинитися в натовпі, інакше натовп роздере того, хто не схожий на інших.

  Натовп був поруч, за парканом. Люди зводилися навшпиньки, щоб побачити, що відбувається у церковному городі. І отець Себастьян зобразив на обличчі обурення:

  - Як потрапила сюди ця статуя? – отець Себастьян підвищив голос і глипнув на отця Альберто. Він намагався зрозуміти, яке враження справляють на суперника його слова. – Я питаю, як могло статися, що цей богопротивний язичницький ідол опинився в освяченій землі?! Невже це витівки диявола, який вирішив випробувати нашу чистоту і твердість у вірі? Чи знаєте ви, шановні, що це за статуя? Ви думаєте, що ця напівгола дівка – язичницька богиня, простий символ хтивості? Ні! Це щось страшніше! У минулі часи люди не просто поклонялися ідолам. Ні! Вони приносили фальшивим богам жертви! Криваві людські жертви!

  Хвиля обурення пролетіла серед натовпу. Міщани тепер дивилися на статую з неприхованим переляком. Отець Себастьян помітив це. Помітив він також і схвальний погляд отця Умберто. І, ще більше надихаючись, продовжив:

  - Але справжня віра давно зруйнувала безбожні храми, в яких приносилися жертви і курився фіміам перед фальшивими богами! То невже цьому уламку язичницького минулого личить перебувати тут, у святій обителі? Заберемо негайно прокляту гидоту геть з наших очей, діти мої!

  Пропозиція отця Себастьяна була прийнята захопленими криками схвалення. Отець Умберто коротко кивнув і розпорядився, звертаючись до дзвонаря та сакристана: