Розділ  41

  Урсулі наснилося, що диявол знову з'явився у келії. Важко навалився на дівчину, і її тендітне тіло знемагало під пекельною вагою. Урсула намагалася вирватись, але тіло не слухалось її. Намагалася закричати, але зі спотвореного страхом рота не вирвалося жодного звуку. І вона безсило падала в прірву, відчуваючи в серці гострий біль.

  Урсула прокинулася від поштовху у грудях і судоми, яка звела ноги. Лише через мить вона зрозуміла, що то був кошмарний сон. Але фізичний біль у серці не йшов протягом ще хвилини.

  Вона вже не спала, але перебувала у дивному трансі. Їй здавалося, ніби у темряві ховаються волохаті руді чортенята. Вони, нахабно посміюючись, лізли до неї з темних кутків келії. Їхні маленькі очі палали недобрим вогнем... Урсулі знадобився якийсь час, щоб зрозуміти, що дві яскраві вогняні плями в кутку – не очі чортенят, а лише свічки, які повільно догоряли біля підніжжя розіп'яття.

  Урсула довго лежала без сну, думаючи про те, наскільки велика буває розплата за одну-єдину помилку, зроблену по дурості чи через нестриманість.

  А у церкві знову настало полегшення. Мабуть, тому, що особлива церковна аура здатна створити певний настрій у чутливих душах. А може – тому, що там на Урсулу чекав дивний художник з незграбним обличчям і сумними очима зеленаво-коричневого кольору. Кольору камінців, які лежать на дні стрімкого гірського струмка.

  Повільно, рух за рухом точного пензля, Даніель переносив на стіну риси її обличчя. Іноді художник говорив з нею, і Урсула відповідала вже без сорому, дедалі більше піддаючись магії м'якого, низького голосу, що проникав у душу.

  Вона відчувала, як усередині щось народжується до художника. Це «щось» зовсім не було схоже на божевільне почуття, яке кинуло черницю в обійми диявола. Це «щось» народжувалося не пекучим позивом унизу живота, а десь у глибинах серця, змушуючи його радісно стискатися.

  Того дня Урсула, яка досі лише відповідала на запитання, раптом наважилася сама звернутися до Даніеля. Вона довго дивилася на протилежний мур, на сцену Страшного суду, зображену над головною брамою церкви. Бачила спотворені обличчя, закривавлені тіла, витончені тортури, яким піддавали намальованих грішників руді волохаті чортенята, схожі на тих, яких вона бачила уночі.

  - Скажіть, маестро, ви вірите в пекло? У нескінченні муки, на які приречені нещасні грішники?

  Даніель на мить замислився. Таке легке питання, а як важко відповісти!

  - Ви так страшно зобразили пекельні муки, – продовжувала Урсула. – Невже пекло насправді таке – невблаганно жорстоке?

  - Що я знаю? – відповів Даніель із сумнівом, який скоріше відносився до нього самого, ніж до неї. – Я намалював пекло таким, яким прийнято його зображати. Так описують пекельні муки священики у проповідях. Люди уявили пекло саме таким, і таким хочуть його бачити. Але хто з повною впевненістю може сказати, яке воно насправді? Адже ніхто з живих ніколи не бував там. І ніхто з мертвих не повернувся, щоб розповісти живим про потойбічне життя. Знаєте що я думаю, коли дивлюсь на схожі картини?

  - Що? – запитала Урсула.

  - Я думаю, що тільки душі безсмертні, а тіла після смерті тліють у землі і перетворюються на порох, на пил, на ніщо... То чому ж, говорячи про пекло, ми думаємо, що нас чекають тілесні муки? Як можуть чорти мучити тіла грішників, якщо тіл уже немає? І мені здається, що не існує ні пекельного вогню, ні диявольських мук. Є тільки вічність, сповнена страждань душі. А душевні страждання набагато гірші за фізичні. Їх неможливо уникнути. Нечисте сумління злочинця не дає йому жодної хвилини спокою, постійно переслідує його, навіть уві сні не дозволяє забутися. Отак буде і в пеклі. Уявіть цю картину: душа людська, приречена на вічну самотність у вічній темряві. А навколо туга і безвихідь, і промінь світла ніколи не засяє в безкінечній темряві. І нема нічого. Тільки пам'ять про скоєні гріхи та злочини. І ця страшна пам'ять болісно і нескінченно вкручується в свідомість, прирікаючи душу на вічне страждання, вічну зневагу до самого себе, вічне каяття, яке вже ні до чого не приводить. І вбивця буде цілу вічність слухати передсмертний хрип своєї жертви, доки йому не здасться, що цей хрип виривається з його власних, вже неіснуючих грудей. А найжахливіше – це свідомість, що від мук немає спасіння, бо вічність не має кінця.

  Урсула вражено слухала Даніеля.

  - Як це страшно, – прошепотіла вона.

  - Вам не повинно бути страшно, – усміхнувся Даніель. – У тиші монастиря, далеко від мирських спокус ви зберігаєте чистоту і безгрішність. Пекло не загрожує вам.

  - Ми приречені зберігати чистоту, – сумно виправила його Урсула. – А ви запитайте у черниць, чи хочуть вони її зберігати. Як багато знайдеться таких, які хотіли б кохати, вийти заміж, народити дітей, жити в затишному будиночку на березі річки, носити гарні сукні замість потворної ряси... Та чи мало що ще? У нас відібрали можливість грішити, але ж можна грішити подумки. А уявний гріх – найстрашніший. Не знаходячи іншого виходу, він переслідує нещасну жертву щогодини, щохвилини, прирікаючи її на душевні страждання, які неможливо витримати... Я не знаю, чи потраплю до пекла; не знаю, які муки на мене чекають. Але одне я знаю точно: я живу в пеклі вже зараз. І моє пекло – це нескінченні докори совісті. Моє пекло – це помилка, яку я колись зробила і за яку мені судилося розплачуватись вічно.

  Сльози текли по щоках Урсули, поки вона говорила. Але жодне ридання не вирвалося з грудей. Вона стояла неприродно прямо, дивлячись невидячим поглядом поверх Даніеля.