Розділ 40

  Того дня Даніель не дочекався Урсули. Вона не прийшла, як завжди, позувати йому.

  Він сумно вимальовував пальмові гілки і час від часу небезпечно вигинався на риштуванні, щоб зазирнути у вікно. У монастирі коїлось щось дивне, але Даніель ніяк не міг збагнути: що саме?

  Опівдні сестра Марія Інмакулада принесла обід. Хліб та варені боби зі шматками сала. Даніель швидко зліз з риштування і прийняв з рук кухарки. Їжа була незвично простою. Зазвичай, його годували краще. Даніель здивовано подивився на тацю.

  - Вибачте, сеньоре, – пояснила черниця. – Сьогодні не було часу готувати щось смачненьке.

  - А що трапилось у монастирі? – запитав він.

  - Нічого! – сестра Марія Інмакулада злякано змахнула руками і повернулася, щоб піти.

  - Зачекайте! – зупинив її Даніель. – Скажіть, будь ласка, чому сестра, яка мені позує, сьогодні не прийшла? Здається, її ім’я – Урсула. З нею щось трапилось? Вона захворіла?

  - Ні-ні. З нею все добре! Завтра вона прийде. А сьогодні мати Леонарда, наша настоятелька, зібрала усіх у каплиці, для особливої молитви.

  І пішла собі, зачинивши двері церкви на замок.

  Даніель жадібно з’їв боби і повернувся до роботи. Але пензель часто завмирав у повітрі. Без Урсули у церкві було порожньо.

  Коли настав час повертатися додому, за Даніелем зайшла сестра-воротарка. Вона мовчки провела художника до воріт. Поки вона зі скреготом крутила ключ у замку, знову вдарив дзвін. Сумно, протяжно, лякаюче. Зовсім не так, як кличуть до меси.

  Сестра-воротарка перехрестилася. Її сухі старечі руки, поцятковані плямами, тремтіли. Даніель теж озирнувся на дзвінницю і підніс до лоба пальці, складені у пучечку.

  - Що сталося? – запитав він.

  - Йдіть, сеньоре. Мати Леонарда наказала, щоб ви не затримувалися.

І вона майже виштовхала його на вулицю.

  З пагорба було видно містечко Монте Амарго, оточене мурами. Вісім башточок різної висоти та товщини поєднувалися між собою за допомогою тих мурів. Будинки з коричневими черепичними дахами. Вузькі провалля вулиць. Майже у центрі – головна площа з церквою Сан Мігель та великий особняк дона Теобальдо де Мендоси з високою квадратною вежею. Ще недавно чуже, тепер це невеличке місто здавалося йому майже рідним.

  Холодний вітер з півночі, який місцеві жителі називали сьєрсо, скуйовдив йому волосся і ледве не зірвав з плечей короткий плащ. Той вітер був справжнім порятунком у спекотні літні дні і покаранням зимою, коли пробирався не просто під теплий одяг, а під саму шкіру.

  Даніель підставив обличчя вітру, розкинув руки і вигукнув у самісіньке небо:

  - Я знайшов її!

  Небо відгукнулося новим поривом вітру, який приніс з собою пахощі полину та чабрецю.

Даніель злякався, що його можуть почути. Хоча на стежині не було нікого, окрім нього. Далі він розмовляв сам з собою мовчки. Скринька з фарбами при кожному кроці била по спині. Черевики, припалі пилом, постійно чіплялися за дрібні камінці, якими була всіяна стежина. Але він нічого не помічав, бо у голові вертілися думки:

  «Що я можу їй сказати? Як до неї підступити? Адже вона – черниця. Їй заборонено кохати. А мене так тягне до неї...»

  Він уявляв живу Урсулу. І від цього на серці ставало невимовно солодко.

  «Як би мені хотілося торкнутися її руки! Тільки це. Більшого не треба. Скоро Різдво. Мені доведеться покинути монастир і ніколи більше її не бачити. Забути Урсулу?!! Це розірве мені серце!»   

  Йому й справді стало боляче, ніби по грудях провели розпеченим прутом. А потім перед внутрішнім поглядом Даніеля знову постала теж Урсула, але намальована на стіні. І ця фреска, ще не завершена, сповнювала його почуттям гордості.

  «У мене є мета – моє мистецтво. Кохання надихає. Кохання робить життя яскравим. Солодко щохвилини відчувати поряд присутність коханої жінки, але не можна жити тільки заради кохання. У житті людини має бути найвища мета. Без кохання життя стає порожнім, без мети життя стає безглуздим».

  Так він намагався втішити себе.

  Поруч, у густій траві, щось зашурхотіло. Переляканий кролик перебіг дорогу. Кролів тут було багато. Ще римські легіонери, які колись давно вдерлися в цей край, дивувалися тому, яка величезна кількість кролів порскає у них з-під ніг. Тоді увесь півострів називався Hispania, що на мові давніх мешканців означало «Земля кролів». Так вчив Даніеля сповідник і друг його сім’ї отець Ансельмо. Але вже давно не існувало тієї старої Іспанії. Вона розкололася на різні королівства. Ось тут Арагон. На півночі, куди він йшов, щоб вийти на шлях до Сантьяго де Компостела, – Наварра. Поруч – Кастилія. Трохи далі – Леон, який зараз належав кастильській короні. З іншого боку – графство Барселонське, зв’язане з короною Арагона. А далеко на півдні – Гранада, королівство маврів. І навряд чи повернеться колишня Іспанія... Так, гірко зітхаючи, казав отець Ансельмо. Сам Даніель такими питаннями не переймався. Його метою було мистецтво.

  Знову зашурхотіло у кущах. Даніель подумав, що то знову кролик, але з-за великого каменю виринула занадто велика, як на кролика, постать. «Косуля?» – майнула думка. Косулі теж полюбляли гасати навколишніми пагорбами та псувати селянські посіви.