Розділ  39

  Монастирський сад виглядав безлюдним і занедбаним. Нічиї цікаві очі не турбували двох черниць та служки. Навіть Бруно сховався десь, невміло та щиро оплакуючи смерть Урсули.

  - Я не чекала тебе тут побачити, – промовила Сильвестра. – Але я рада цій несподіванці.

  - Я теж радий зустріти тебе, – відповів Алонсо, відчуваючи, як сильно калатає серце. – Та наша зустріч у винограднику... Я постійно згадую про неї. І про тебе.

  - Як же ти потрапив сюди?

  - Ваш садівник прибіг до церкви Сан Мігель, безладно бурмочучи про вбивство, про нещасний випадок... Отець Умберто звелів йому замовкнути і швидко попрямував сюди. А я, як завжди, зобов'язаний його супроводжувати... Невже це правда? Невже хтось наважився підняти руку на Божу наречену?

  - Що ми знаємо? – розгублено прошепотіла Сильвестра. – Це якесь божевілля! Сьогодні вранці послушницю Інес знайшли мертвою біля підніжжя стіни, а в її келії – сліди боротьби та кров. Кров скрізь! Навіть криваві сліди на доріжках, якими ми щойно пройшли.

  - Хто це зробив?

  Сильвестра мовчала, нервово кусаючи губи. Урсула відповіла замість неї:

  - Якийсь божевільний у диявольській масці під покровом ночі проникає в монастир і переслідує черниць.

  - Божевільний у диявольській масці? – здивовано перепитав Алонсо. – Я не розумію...

  - Ми теж багато чого не розуміємо, – зітхнула Урсула. – Але Інес загинула. І, можливо, смерть загрожує іншим черницям. Ми повинні знайти цього божевільного, перш ніж станеться наступне нещастя. І видати його інквізиції.

  - Допоможи нам, – Сильвестра благально подивилася на Алонсо, хапаючи його за широкий рукав короткої чорної ряси.

  І він знову відчув хвилюючий поштовх у тому місці, де під рясом билося молоде серце.

  - Допоможи нам, – повторила Сильвестра. – Ми – слабкі та беззахисні жінки. Ми не можемо вийти з монастиря, але навіть тут ми знаходимося в смертельній небезпеці. Ти – чоловік, сильний і сміливий; у тебе більше свободи. Допоможи нам заради дружби, яка народилася у тому винограднику. А Бог зарахує тобі. Це – боротьба з дияволом!

  - Це боротьба з дияволом! – підхопила Урсула, раптом відчувши довіру до незнайомого хлопця, якому вірила її подруга. – Нехай це не диявол, а чоловік, якому можна чинити опір і перемогти. І все-таки це боротьба з дияволом, бо без чорта тут не обійшлося. Звичайна богобоязлива людина не посміла б вчинити злочин у монастирі! У монастирі!! У священному місці! Напевно сам диявол вселився в мерзенну душу божевільного, штовхаючи його на злочин не лише проти людей, а й проти самого Бога. Для чого він приходить сюди? Навіщо стукає в наші двері? Диявол спокушає його! Слабкій людині важко боротися проти спокуси диявола.

  Ніхто раніше не просив Алонсо про допомогу. Ніхто не потребував його дружби чи поради. Були лише поблажливі посмішки до недосвідченого хлопчика, або ще гірше – зневажливі накази. А зараз перед ним стояли дві перелякані черниці, в очах яких він був справжнім чоловіком, сильним та розумним. Вперше у житті Алонсо відчув себе корисним, потрібним комусь. Відчуття було дуже приємним і викликало у ньому наївну юнацьку гордість.

  - Звичайно, я допоможу вам, – відповів Алонсо, намагаючись щоб його тонкий юнацький голос звучав якомога солідніше. – Але як вам допомогти? Що мені робити?

  - Допоможи дізнатися, хто цей... чоловік, щоб Інквізиція знала про його злочини, – промовила Сильвестра.

  - Він ховає обличчя за чорною маскою, – пояснила Урсула. – Носить чорний плащ. А на голову чіпляє бичачі роги, щоб надати собі схожість з дияволом.

  - Бичачі роги?! – схвильовано прошепотів Алонсо.

  У голові яскравою блискавкою спалахнув спогад: двоє селян у напівзаваленої огорожі сперечаються про зникнення бичачої голови. Кому знадобилася бичача голова, в якій м'яса – хіба що кота погодувати? Натомість є роги!

  І інший спогад, ще яскравіший, ще загадковіший: отець Умберто різко нагинається і піднімає з землі щось, на диво схоже на уривок плаща, який носять ченці та священники в дощову погоду.

  Алонсо повільно сів на траву. Його коліна раптом послабшали від зробленого відкриття. Він опустив голову на руки і занурив пальці  в каштанове густе волосся. Зовсім забувши про черниць, які здивовано дивилися на нього, Алонсо ледь чутно промовив:

  - Хто б це не був – саме він украв бичачу голову у селян. І він був одягнений... у чернечий плащ?!

  Його останні слова пролунали скоріше як твердження, ніж як питання.

***

  Отець Умберто, похмурий як ніколи, повертався додому. Він йшов так швидко, що Алонсо доводилося бігти за ним, хоча кожен невдалий крок хворою ногою спричиняв йому біль.

  Вузька кам’яниста стежка, що звивалася серпантином, була оточена валунами та заростями ожини. Довгі гнучкі гілки виходили на стежку і кілька разів боляче шмагнули його по ногах. Алонсо засичав, підкатав штанину і уважно обдивився криваві цяточки, які залишилися від колючок.

  - Чого ти там плентаєшся? – нарешті не витримав священник, зупиняючись і обертаючись до служки.

Йому довелося почекати, поки Алонсо наздожене його.