Розділ  30

  В понеділок вранці, коли місто Монте Амарго просиналося серед співу птахів, залунав подзвін. Протяжний, повільний. Так дзвонять по мертвому. Лелеки, яка звили гніздо на даху дзвіниці, біля мідного хреста, злякано затріпотіли крилами, злетіли у височину  і закружляли у небі, східний бік якого ще зберігав рожево-жовтий світанковий колір.

  Містяни збігалися на площу. Вони вже знали, яке видовище на них чекає. Напередні вночі столяр з підручними встановили ешафот навпроти будинку коррехідора.

  Коли натовп заполонив площу, на прямокутній вежі з’явився дон Теобальдо де Мендоса з дружиною, доньєю Пруденсією. Поруч з батьком стояв старший син пари, сеньоріто Родріго Мануель де Мендоса і Агілар. Інші діти були занадто малими, батько заборонив їм дивитися на страту.

  Дон Теобальдо змахнув рукою – і від ратуші, в підземеллях якої знаходилися каземати, почувся звук барабана. Гомін стих. Двонар теж перестав смикати за мотузку дзвона.

  З ратуші вийшла процесія. Попереду йшов хлопець, який щосили калатав у барабан. За ним урочисто виступав альгвасил Хуан Лопес з алебардою на плечі. А далі везли Начо Перейру верхи на віслюку. Його обличчя було повернене не до голови, а до хвоста віслюка. Руки нещасного були зв’язані мотузкою, інший кінець мотузки прив’язаний до хвоста тварини. Це вважалося найбільшим безчестям для приреченого до страти.

  Чотири альгвасили оточили Начо, щоб не втік. Щоправда, він, зв’язаний та змучений до напівсмерті і не зумів би втекти. Їхня присутність була необхідна для збереження порядку та для того, щоб усі бачили: страта відбувається згідно законів королівства Арагон.

  Хуан Лопес, чий лункий голос сподобався дону Теобальдо, виконував обов’язки глашатая.

  = Жителі королівського міста Монте Амарго! – гукав він. – Ігнасіо Перейра, підручний коваля, якого ви бачите, вчинив мерзенний злочин! Він збезчестив і вбив жительку цього ж міста, Марію де ла Крус Родрігес. У чому і признався після того, як був підданий тортурам. За що дон Теобальдо де Мендоса, коррехідор Монте Амарго, іменем дона Хуана Другого, короля Арагона і Наварри, присудив вищеозначеного Ігнасіо Перейру до смертної кари. Спочатку Ігнасіо Перейру у наймерзеннішому вигляді провезуть на віслюку по вулицях міста. Так, щоб кожен міг побачити злочинця і виказати йому своє презирство. А потім віддати вищеозначеного Ігнасіо Перейру в руки ката, щоб той учинив йому смерть через так звану «підлу гарроту». Хай живе король дон Хуан Другий, і хай здійсниться правосуддя!

  Гаррота – прилад для удушення злочинців – вже була встановлена на ешафоті. Було лячно дивитися на високий стовп, до якого було приладнане дерев’яне сидіння, а на рівні горлянки знаходився залізний нашийник. Та гаррота називалася «підлою», якщо засудженого на смерть бідняка везли верхи на віслюку обличчям назад. І така ж сама гаррота називалася «благородною», коли до неї везли злочинця-ідальго, який мав певні привілегії, серед них – право їхати на страту у кареті або на коні.  

  - Як вам промова глашатая? Чудова, чи не так? Я сам склав її і вчора цілий день навчав дурника Лопеса правильно вимовляти. Підвищувати голос у певних місцях, робити паузи там, де треба...

  - Чудова промова! – відповів отець Умберто. Останнім часом цей священник бував в особняку Мендоси частіше, ніж отець Себастьян. Він став сповідником доньї Пруденсії.

  - А як вам моя гаррота? – не змовкав дон Теобальдо. – Це буде перша така страта у Монте Амарго, хоча в інших містах вона вже застосовується частіше, ніж повішення.

  - Чудова гаррота! – відповів отець Умберто. – Подивимося, як вона працює.

  - Я виписав ката з самої Сарагоси, – похвастався дон Умберто.

  - Який він негарний... – втрутилася донья Пруденсія, з огидою дивлячись на міцну фігуру у чорній сорочці і гострому чорному ковпаку, який прикривав верхню частину обличчя. Лише очі, чорні як вугілля, дивилися крізь два круглі прорізи. Правосуддя має бути безіменним і безликим.

  - Моя сеньоро, катів треба оцінювати не за вроду, а за вміння швидко відправити злочинця на зустріч з Богом, чи куди він там піде після смерті, – повчально відповів дон Теобальдо.

  Процесія з Начо Перейрою звернула на одну з вулиць, які збігалися до головної площі. Звідти ледь чутно долинав стукіт барабана. Пауза. Урочиста промова глашатая. Знову довгий стукіт барабана. Пауза. Промова глашатая. Барабан. Пауза. Промова. І так без кінця.

  - О, гаррота це вам не вульгарне повішення. Це набагато вишуканіше видовище! Ось побачите, як у нього вилізуть очі... Хоча, чесно кажучи, ми, християни, відстаємо від інших народів в області тортур. Коли я був у гранадському полоні, то бачив там такі страти, такі страти... Уявіть собі, падре Умберто. Вони беруть обструганий з одного боку дрючок і настромлюють на нього людину.

  - Як? – здивувалася донья Пруденсія.

  - Відомо, як. Як каплуна на рожно! Через ту заборонену частину тіла, яка і чоловіків та жінок однакова.

  - Який жах! – вигукнула жінка.

  - Це не для для вас, моя сеньоро, а для чоловіків. Закрийте вуха і насолоджуйтесь стратою, – гаркнув дон Теобальдо. І продовжив, нахиляючись до сина та священника. – І сидить він на тому дрючку день чи два, аж поки йому обструганий кінець не вилізе через рота. А для того, щоб вмирання не здавалося легким, під ногами злочинця можна розвести невеличкий вогонь. Або придумати ще щось таке...