Розділ 29

  Cильвестра поверталася назад, досхочу насолодившись купанням у прохолодній воді. Після купання вона з великою огидою знову одягла набридлу чорно-білу рясу. І тепер дівчина швидко пробиралася між виноградними лозами, що гнулися до землі під вагою майже дозрілих грон. Її тіло здавалося неймовірно легким і зберігало свіжість прохолодної води.

  Несподівано вона натрапила на Алонсо і злякалася не менше за служку. Їй одразу ж прийшли на думку страшні й повчальні історії матері Леонарди про негідників, які тільки й чекають як би збезчестити якусь черницю. Мати Леонарда останнім часом подвоїла щоденну порцію подібних оповідань. Таким чином вона старанно готувала «своїх овечок» до небезпеки, що чатувала за монастирськими стінами.

  Але переляк змінився на подив, варто було Сильвестрі побачити хлопчика, такого ж юного, як вона сама. Навіть ще молодшого, до того ж – вбраного в коротку рясу, яку зазвичай носять служки або хлопчики з церковного хора.

  Переляканий Алонсо тримав тремтячими руками курячу ніжку, не помічаючи, як жирний струмочок стікає по пальцях з нерівно підстриженими нігтями. Хлопець здивовано дивився на Сильвестру очима горіхового кольору.

  Дівчина полегшено засміялася – тому, що уявний лиходій виявився невинним хлопчиною, що гризе на самоті курку, яку, мабуть, стягнув у когось.

  - Чому ти смієшся? – запитав Алонсо.

  - Я думала, що в кущах сховався розбійник. А насправді виявилося – безневинне ягня! – відповіла Сильвестра.

  - Ти теж налякала мене! Я вирішив, що повернувся отець Умберто. Він обов'язково покарав би мене, – зауважив Алонсо, вказавши очима на курячу ніжку.

  - Як курка? Смачна? – поцікавилася Сильвестра, не перестаючи сміятися.

  - Дуже смачна! – захоплено відповів хлопець.

  Сміх черниці був такий дзвінкий і заразливий, що Алонсо теж розсміявся. А потім простяг Сильвестрі курячу грудку. І вона, відчувши голод після прогулянки та купання, не роздумуючи про можливі наслідки, прийняла частування.

  Алонсо посунувся, запрошуючи дівчину сісти на великий плаский камінь, оточений м'якою оксамитовою травою. Якийсь час вони їли мовчки, таємно переглядаючись і зніяковіло посміхаючись одне одному. Розмова почалася непомітно, слово за словом, але коли від курки залишилася купка кісточок, Алонсо і Сильвестра стали хорошими друзями.

  - Я завжди хотів стати лицарем, але доля вирішила зробити з мене священника. То хай так і буде, – довірливо говорив Алонсо, розкриваючи душу цій майже незнайомій дівчині, яка, мабуть, поділяла його ідеї. Мала розділяти, адже носила рясу! А на думку Алонсо до монастиря йдуть тільки за покликанням, і аж ніяк не з примусу чи меркантильних інтересів. – Думаю, що сам Господь змінив моє життя так, що я потрапив до церкви, перейнявся духом бідності та самозречення, смирення та служіння ближньому, і зрозумів, що хочу служити Богові.

  - Ти хочеш стати священником чи ченцем?

  - Не знаю. Мабуть, таки ченцем, – зітхнув Алонсо.

  Сильвестра сумно запитала:

  - Ти впевнений, що хочеш провести життя затвірником, за широкими стінами, звідки нема виходу.

  Алонсо співчутливо подивився на неї. Досі йому не спадало на думку, що хтось може страждати від життя у монастирі. 

  - Я хочу щось змінити у цьому світі, – нарешті відповів він. – Мені гидко дивитися, як ченці, жирні і добре відгодовані, лицемірно віддарюються від бідних несмачною пісною юшкою. Я хочу допомагати людям, бо теж був бідним і зазнав поневіряння... Може, я зможу розворушити цю товсту братію і наставити її на шлях справжнього служіння людству?

  - А чи послухають вони тебе? – із сумнівом запитала Сильвестра.

  - Повинні послухати, – впевнено відповів Алонсо. – Адже було покликання, яке штовхнуло ченців залишити мирське життя! Не можуть же всі йти в монастир лише для того, щоб мати надійний шматок хліба і дах над головою! Адже є такі, які керувалися щирою вірою та бажанням присвятити життя Богу. Ці мають мене послухати.

  - Наївний... – зітхнула Сильвестра.

  - Святого Франциска теж називали наївним, але він домігся свого. Заснував новий орден бідних та глибоко релігійних ченців. 

  - Якщо ти такий глибоко релігійний, то я дивуюсь, бачачи тебе з куркою в руках. А як же помірність? Адже обжерливість – смертний гріх! – засміялася Сильвестра.

  - Я згоден, що в їжі треба бути скромним і помірним, – відповів Алонсо, старанно облизуючи жирні пальці. – Але це не означає, що треба вмирати з голоду або знесилювати себе постами до непритомності. Подивись лишень на ченців! То вони мучать себе недоїданням, і в них не вистачає сили навіть на молитву! То, навпаки, об'їдаються так, що ряси раптом стають тісними для їхніх жирних животів!

  З далекої церкви Сан Мігель долетів дзвін.

  - Було так цікаво слухати тебе, що я забула про час, – схаменулась Сильвестра. – Моя подруга, мабуть, зачекалася.

  - Ми зустрінемося коли-небудь ще? – запитав Алонсо, а потім злякався, що черниця може неправильно зрозуміти його і швидко продовжив: – Приємно зустріти когось, хто розуміє і поділяє мою думку. Отець Себастьян і отець Умберто майже не розмовляють зі мною.