Розділ 26

  Дощ скінчився зненацька, як і почався. Повернулися спекотні літні дні з ароматом плодів та пилом на дорогах. Мати Леонарда зважилася скористатися порадами отця Себастьяна і наблизитися до людей, сподіваючись воскресити інтерес до монастиря.

  З ранку на кухні варилася юшка для міських бідняків та голодних паломників. Похмурий дзвонар, якого прислав отець Себастьян, терпляче чекав у передпокої. На нього було покладено обов'язок супроводжувати сестер, яким доручать відвезти до міста казан із юшкою. Бруно вже впрягав у візок покірного гнідого коня.

  Черниці, збуджено штовхалися у вузьких переходах. Адже це була важлива подія: хтось вийде з обителі, нехай лише на кілька годин! На кого впаде вибір аббатиси? І в кожної серце завмирало в солодкій надії. Добре ще, що абатиса не чула, який шум здійняли її овечки.

  Бруно і дзвонар перетягли казан у візок, трохи розплескавши юшку. Сестра Марія Інмакулада тримала розливну ложку, щоб вручити її двом черницям, чиї імена назве абатиса. Сестри поглядали на ложку із заздрістю, яку відчуває спадкоємець престолу, коли бачить королівський скіпетр. Мати Леонарда, розплакавшись, довго говорила про те, як солодко допомагати ближньому. Ісус нагодував стражденних двома рибами та п'ятьма хлібами, а монастир Святої Бригіти не пошкодує для доброї справи цілого казана! Вона згадала і про хліб насущний, який подає Господь, і про пташки малих, які не жнуть, не сіють, а їжу мають... Черниці, втомившись чекати, почали перешіптуватися.

  Схаменувшись, абатиса оголосила імена двох щасливиць.

  Обраницями матері Леонарди виявилися сестра Урсула та сестра Сільвестра. Молоді дівчата, розумні та рішучі, не розгубляться, якщо виникнуть непередбачені труднощі. Не посилати ж, насправді, сестру Магдалену чи сестру Клару?! Останні дві ще накоять дурниць.

  Почувши своє ім'я, Урсула радісно здригнулася. Прикриваючись пишними складками ряси, вона знайшла руку Сильвестри і непомітно потисла її.

  Виявляється, монастирські ворота вміють відчинятися не тільки для того, щоб зачинитися за спиною нової полонянки Господа Бога. Іноді вони відчиняються, дозволяючи самітницям на мить згадати красу втраченого світу.

  Дорогою до міста Урсула і Сильвестра мовчали, наче боялися втратити відчуття щастя, яке їх переповнювало. Звонар байдуже нахльостував покірного коня, з яким дівчата впоралися б і без сторонньої допомоги. «Невже він не помічає краси природи?!» – думали черниці. Кам’яниста дорога серпантином спускається з гори. Золотяться на сонці виноградні лози. Унизу розкинулись поля, схожі на ковдру, зшиту з різнокольорових клаптиків. Майже усі вони – різних відтінків жовтого, випалені спекотним арагонським сонцем. Пахне водоростями річка Ріо Верде. Самотній вітряк на горизонті махає крилами. Все знайоме з дитинства, забуте і прекрасне до сліз.

  Візок, стукаючи колесами, викотився на широку дорогу. За мурами шуміло міське життя. Була неділя – ярмарковий день. Урсула і Сильвестра помічали все, що зустрічалося на шляху: стражники біля міської брами в жовто-червоному смугастому вбранні; жінки в ошатних сукнях; глиняні горщики з геранню, що прикрашають чавунні ґрати балконів; позеленілий фонтан на площі; дерев'яні черевики та палиці для паломників, виставлені на продаж; мідні мушлі, вбиті в бруківку, щоб вказувати паломникам шлях до могили апостола Сантьяго.   

  Монте Амарго, звичайне селище на чотириста будинків, здавалося черницям прекрасним. Вони не помічали ні бруду, що бризками летів з-під коліс, ні гострого запаху відходів, які, змагаючись між собою, їли товсті рожеві свині та вуличні собаки.

  Візок зупинився на площі, перед церквою Сан Мігель, яка впиралася дзвіницею в небеса. Позаду розкинувся особняк Мендоса, на сторожовій башті якого нудьгувала, закинувши вишивку, донья Пруденсія Агілар.

  Дзвонар розпряг конячку і повів її до церковного саду, годувати яблуками. Сестра Сильвестра підняла кришку казана і смачний запах поповз площею. Голодні паломники відразу збіглися до казана з їжею. Вуличні хлопчаки теж. А потім підтягнулися бідняки. Жебраки обступили візок, подібно до моря, наповненого не водою, а людськими головами, у якиї завелися воші, лахміттям, гнійними ранами, сухими жилистими руками, напівосліплими очима. І це людське море хвилювалося, стогнало, вило, просило хліба.

  А над брудним натовпом височіла велична церква, упираючись дзвіницею в небеса. У церкві зберігалися прекрасні срібні розп'яття, позолочені чаші для святого причастя, прикрашені коштовним камінням скриньки з реліквіями. Священні реліквії були насправді сухими кістками, які належали бозна кому. І будь-якого з цих дорогих предметів вистачило б, щоб забезпечити до кінця днів годування всім міським жебракам. Але церква віддарювалася від них тарілкою дармової юшки, схожої на помиї, які господині виплескують свиням.

  Шум на площі докотився до церкви, потривоживши таємничу тишу.

  Отець Себастьян з погано прихованим незадоволенням відірвався від молитви і пройшов до брами. Звук його кроків пронизливою луною злетів до стрілчастого склепіння.  Священник зупинився в тіні порталу, щоб його не було видно ззовні. Цікавість не личить священнослужителям, хоч і становить основну рису їхнього характеру. Вони вміють копатися в людських душах, зберігаючи при цьому пісне обличчя святенників.

  Дві скромні черниці в темних рясах, з хрестами на грудях, розливали ріденький безсмачний супчик у старі надщерблені тарілки, які їм простягали з усіх боків. Отець Себастьян уважно дивився на них.  Темна постать священника з вражаюче яскравою рельєфністю виділялася у дверному отворі, залитому яскравим світлом. Священник, що спостерігає за черницями, які творять богоугодну справу! Що може бути благочестивішим? Але шия отця Себастьяна неприродно витяглася, очі спалахнули вогнем, вилиці напружились.