Розділ  25

  Диявол повернув до Урсули обличчя, приховане під чорною маскою. Очі блищали крізь вузькі прорізи – по-диявольському. На голові стирчали роги, чомусь коров'ячі, хоч диявола прийнято зображати з козлиними. Але який художник бачив живого чорта?!

  Урсула побачила. Тепер черниця може засвідчити, що пахне від диявола не сіркою, а вином і часником, роги у нього – як у корови, хвоста немає, а обличчя ховається під маскою. Напевно, диявол такий страшний, що на нього неможливо подивитися і не вмерти від жаху. Він закутався у сукняний плащ з капюшоном, схожий на плащі, які носять ченці та священнослужителі під час зимової холоднечі. Тільки даремно Урсула шукала рясу та чотки. Їх не було, не могло бути у чорта! Чорний плащ був накинутий на голе тіло – сильне, міцне, з волохатими грудьми. Він не носив сорочки, тільки вузькі чорні штани, стягнуті широким шкіряним поясом.

  Урсула закричала. Їй здавалося, що крик тривав вічність, що монастир прокинувся від її відчайдушних зойків, що зараз прибіжать черниці і диявол зникне, розчиниться в повітрі так само несподівано, як і з'явився. Але двері не відчинилися, ніхто не прийшов на допомогу. Відчайдушний крик дівчини збігся з черговим громовим гуркотом. Сильна, гаряча і, на диво, м'яка рука диявола прикрила їй рота.

  Задихаючись, Урсула відчувала запах поту – запах здорового, міцного чоловіка. Від плаща несло чимось горілим. Але не сіркою чи смолою, а свічками. Такий звичайний запах. Черниця спробувала вкусити долоню, що затуляла їй рот. Але спроба виявилася невдалою, бо диявол був спритний і сильний. Не відпускаючи Урсулу, він палко зашепотів:

  - Не кричи, все одно ніхто не почує. Не бійся, я не завдам тобі зла. Навпаки, дам тобі все, що попросиш. А натомість ти полюбиш мене...

  М'який, вкрадливий голос діяв як гіпноз, заворожуючи і заспокоюючи черницю. Навіть дивно, що в диявола такий голос, який пасував би святому. Урсула обм'якла, наче на неї подіяли чари низького, трохи хрипкого шепоту.

  - Зараз я відпущу тебе, і ти будеш мовчати. Якщо закричиш, то мені доведеться зробити тобі боляче. Зрозуміло?

  Урсула кивнула. Налякана до смерті, вона не знала, що робити: злякатися погроз чи піддатися чарам голосу. Диявол прорахував до трьох і прибрав руку з її обличчя. Тепер вони сиділи поруч на вузькому ліжку черниці. Диявол притримував Урсулу за плечі, не дозволяючи їй рухатися. А вона й не намагалася втекти. Їй захотілося зазирнути дияволу під маску і побачити його обличчя.

  «Як мало в дияволі диявольського і як багато людського! – несподівано подумала Урсула. – Тонкі губи, орлиний ніс, неголене підборіддя... Таких чоловіків багато у містах та селах Арагона. Може, знову закричати? А навіщо? Все одно не допоможе. Дощ заглушить крик, а диявол розсердиться і завдасть мені шкоди. Краще почекати, постаратися обдурити чорта, як у казках, які розповідала нянька. Дотягнути до світанку, до співу півнів, і тоді нечиста сила зникне!».

  - Ти зробиш те, чого я чекаю від тебе, – не питання, а наказ злетів з вуст істоти, що звикла до беззаперечної покори.

  - Чого ти хочеш? Мою душу? – запитала Урсула майже байдуже, покірна перед неминучою долею.

  - Навіщо мені твоя душа? – диявол зареготав, дивуючись її наївності. – Я хочу твоє тіло!

  - Щоб потягнути в пекло? Але я ще не вмерла! – вжахнулася Урсула.

  Вона жваво уявила, як диявольські пазурі встромляться в її тіло, і червона кров потече по плечах, по грудях. Крик болю вирветься зі спотвореного рота, але не знайде співчуття. І диявол, огидно посміхаючись, потягне її у темряву, де місце Урсулі, великій грішниці, нареченій Христовій, яка в мерзенних снах зраджує Бога...

  Вона мимоволі глянула на руки диявола, але замість очікуваних пазурів побачила короткі, ледь жовтуваті нігті. Тільки роги переконували Урсулу в тому, що вона має справу з чортом. Можливо, диявол і є такий: озвіріла людина?!

  - Я хочу спати з тобою. Тут і зараз, – пояснив він.

  Дівчина здригнулася від цинічної прямоти. Але хіба можна чекати від диявола галантних залицянь?

  - Ні, я не можу.

  - Чому ні? – здивувався диявол. – Хіба ти не намагалася спокусити садівника?

  - Ти й це знаєш? – пересмикнулася Урсула.

  - Я знаю все! – засміявся диявол, показуючи жовті зуби.

  - Звідки?

  - Я бачив тебе у саду. Я ж диявол!

  Від сорому вона затулила обличчя руками. Він, користуючись нагодою, обійняв її. Гаряча рука ковзнула по спині дівчини. Проти волі вона відчула невиразне бажання.

  - Ти сказала, що готова віддатися будь-кому, навіть дияволу. Я почув твій поклик і прийшов.

  Урсула остаточно повірила, що дивний гість з'явився з потойбіччя, і дозволила поцілувати себе. Вона не бачила ні обличчя, закритого маскою, ні пари рогів, нічого... Тільки руки чоловіка на своєму тілі, його гаряче дихання на обличчі, і щемливий біль у серці... Вона була такою самотньою!

  Урсула зробила останню спробу відсторонити диявола.

  - Якщо тобі усе відомо, то ти, мабуть, знаєш, що отець Себастьян забив мене до напівсмерті за історію з садівником. Тепер він заб'є мене до смерті.

  - Тепер ти моя, і ніякий священник тобі не страшний, – посміхнувся диявол. – Погодься – і налякаю його так, що він назавжди дасть тобі спокій. Покажу йому усі пекельні муки, якщо він насмілиться тебе торкнутися. Ну, не пручайся і я дам тобі все, що забажаєш. Хочеш золота, коштовностей?