Розділ 24

  Дощі тривали цілий тиждень. Сірі дні змінювали чорні ночі. Блискавки на мить висвітлювали околиці блідим світлом, від якого обличчя здавалися страшними і неживими, як у небіжчиків, і ставало страшно, наче на цвинтарі. А потім ударяв грім. Завжди несподівано і лякаюче, незважаючи на те, що блискавка заздалегідь попереджала про грім.

  Урсула стиснулася під тонкою ковдрою, здригаючись щоразу, коли удар грому лунав над головою. Від прохолоди, що йшла від вологих стін, ламало кістки. Урсула тужливо дивилася на порожній камін. Запалити б зараз вогонь, щоб зігрітися! Але не було дрів. Суворий монастирський статут забороняє опалювання келії аж до листопада. А зараз стояли перші дні липня – дощового та холодного, як ніколи в Арагоні.

  Урсула з байдужою злістю подумала про абатису. Вона, мабуть, укривається ковдрою з лебединого пуху, а не сукняною ганчіркою, гріється біля каміна скільки хоче, спить до полудня і об'їдається до проблем зі шлунком. Жорстокості статуту не стосуються її.

  Одне добре: мати Леонарда у такий холод і не подумає вибратися з-під теплої ковдри, щоб будити черниць на молитву. Цієї ночі Урсула може не молитися ​ на холодній підлозі. Можна накритися ковдрою з головою, згорнутися в клубочок, намагаючись зберегти тепло, і віддатися спогадам. Єдине, що їй лишилося...

  Раптом Урсулі здалося, що вона не одна. Шум дощу заглушив рипіння відчинених дверей, тому дівчина не почула, як хтось прослизнув у келію і засунув за собою поржавілий засув. Вона краєм ока побачила безформну чорну тінь, яка ковзнула по стіні. А ще – інстинктивно відчула, що хтось, важко дихаючи, стоїть біля ліжка.

  «Отець Себастьян! – майнула думка. – Прийшов, щоб знову мучити мене!» Вона завмерла під ковдрою, наївно сподіваючись: священник побачить, що вона спить, і піде.

  Але невідомий і не думав іти. Схилившись над ліжком, він уважно дивився на Урсулу. Тонка суконна ковдра повторювала вигини її тіла відвертіше, ніж личило черниці. Дівчина майже не злякалася, коли чужі руки торкнулися її тіла. Вона чекала на це.

  Дотик незнайомця виявився несподівано ніжним та м'яким. Урсула чекала грубості, побоїв, але нічого не сталося. Тільки чоловічі руки на її стегнах – таємна мрія. Вона навіть здригнулася, бо знайоме відчуття, солодке і страшне, знову здіймалося у нижній частині живота.

  Їй треба було вщипнути себе, щоб переконатися, що це не сон. Аж надто неймовірною здавалася присутність чоловіка в келії черниці. Зібравшись із духом, вона відкинула ковдру. «Якщо мені загрожує небезпека, я маю бачити її!» – вирішила Урсула.

  Урсула думала про отця Себастьяна – єдиного чоловіка, який приходив, щоб катувати її. Він мав ключ від келії, його поява здавалося найприроднішою. Але дівчина, сподіваючись на диво, мріяла побачити своє перше кохання – незабутнього чорнявого юнака, який став причиною її перебування в монастирі.

  Ах, Фернандо Енрікес, вродливий кузен, який співав романси голосніше, ніж гелготіли гуси на задньому дворі батьківського замку! Адже він міг теж мріяти про Урсулу, день і ніч перебираючи в пам'яті нечисленні зустрічі! Хіба могла вона повірити, що Фернандо забув її, співаючи серенади під вікнами порядних дівчат і цілуючи десь у затишному кутку не зовсім порядних? Навіть у стінах монастиря Урсула продовжувала чекати на Фернандо. Вона відчайдушно чіплялася за спогад про кузена. Боялася, що душа помре, коли зблякне спогад про кохання.

  Вона виросла на лицарських романах про шляхетних дам, які викидалися з вікна, після того, як з’їли серце коханого через підступність ревнивого чоловіка; на романсах про лицарів, які втекли з мусульманського полону, посадивши перед собою на коня прекрасну мавританку, яка й допомогла обладнати втечу. Урсула сама придумала про себе романтичну історію. Героїнею була вона. А героєм, звісно, Фернандо Енрікес.

  Дівчина уявляла, як кузен, підкупивши дурних служниць, дізнається, в який монастир її відправили. Як він блукає навколо обителі, шукаючи способи порятувати кохану. Як краде ключі у забудькуватої сестри-воротарки. Як, ризикуючи життям, пробирається в келію Урсули... Адже таке може статися?!

  Тонка жовта свічечка горіла перед розп'яттям. Розплющивши очі, Урсула простягла руки до темної тіні, що нависла над нею. Ніжно прошепотіла захоплено: «Фернандо!..»

  І скрикнула від жаху!

  Дива не сталося. До її келії пробрався не Фернандо. І навіть не отець Себастьян.

  «Краще б це був отець Себастьян з батогом, темним від засохлої крові! Краще побої, катування, що завгодно, але тільки не це!» – відчайдушно подумала Урсула.

  У тремтячому жовтому світлі єдиної свічки дівчина побачила... чорта!

  Над нею схилилася не людина. Над нею схилився сам диявол!