Розділ  23

  Священник не відразу помітив, що хтось стоїть поряд і, затамувавши подих, розглядає мініатюру через його плече. Почувши шурхіт, отець Себастьян обернувся. За його спиною стояв отець Умберто, благочестиво склавши руки на животі. Удавано-солодка посмішка прикрашала сухе обличчя отця Умберто – обличчя аскета з великим носом, різкими вилицями та крижаними очима, зверненими до неба.

  Отець Себастьян згорнув книгу і запитливо глянув на гостя. Отець Умберто зніяковів через те, що його застали за розглядом непристойної мініатюри.

  Те, що непроханим відвідувачем виявився отець Умберто, лише ускладнювало справу. Обидва священники здавна відчували один одного неприязнь, хоч і були схожі як брати. Обидва високі на зріст, широкоплечі та похмурі. Обидва честолюбні та потайливі. Єдина різниця - отець Умберто був молодшим років на десять.

  Потайливість – корисна риса характеру. Отець Себастьян зумів приховати палку неприязнь і доброзичливо усміхнувся отцю Умберто. Чіпко вдивився в незворушне обличчя гостя і намагався зрозуміти, чи той встиг розгледіти злощасну мініатюру. Отець Умберто теж усміхався, але лише губами. Очі його залишалися холодними. Хтозна, які думки ховаються за ввічливо-крижаною посмішкою? Залишалося тільки чекати, коли священник-суперник зволить повідомити мету приходу. А він, вдосталь насолодившись замішанням отця Себастьяна, заговорив:

  - Отче Себастьян, служниця вдови Бермудес хоче поговорити з вами.  

  - Що сталося? – запитав священник, відсуваючи манускрипт у тінь, подалі від цікавих очей отця Умберто. Той вдав, ніби не помітив маніпуляцій і з напускним занепокоєнням розглядав потемнілі стіни кімнати.

  - Господи, як у вас не прибрано! – сплеснув долонями отець Умберто. – Алонсо зовсім у вас не прибирає. Ви, отче Себастьян, занадто добрі, не караєте його. Нічого, завтра вранці я з ним поговорю.

  - А ви занадто суворі до бідного сироти. Не забувайте, що Алонсо походить зі шляхетного, хоч і збіднілого роду. Не можна змушувати його працювати, наче простолюдина. Завтра скажу дзвонареві, нехай тут прибере, – відповів отець Себастьян.

  - Суворість – це справедливість, – повчально промовив отець Умберто. – Так, я суворий з Алонсо. Хлопчик претендує на високу честь – стати священнослужителем Римської католицької апостольської церкви. Отже, має проявити благочестя, чесність, послух, працьовитість...

  "Одним словом, ідеальний священник – повна протилежність тобі, нахабо!" – зловтішно подумав отець Себастьян, не перестаючи усміхатися. Вголос він, зрозуміло, вимовив інше:

  - Ви маєте рацію, отче Умберто. То що там із вдовою Бермудес?

  - Вона при смерті, – зітхнув той.

  - Знову? – хмикнув отець Себастьян.

  Луїса Бермудес, вдова виноторгівця, кілька років тому відзначила п’ятидесятиріччя. Вона вирішила, що життя добігло кінця і почала активно готуватися до смерті. Дні безперервно проводила в церкві, виконувала всі обряди, постійно сповідалася, причащалася, давала обітниці. І при найменших ознаках застуди вкладалася в ліжко, охаючи і стогнучи, що настав час вмирати. Господь, мовляв, давно чекає на її грішну душу. А тому нехай негайно покличуть отця Себастьяна зі святими дарами, молитовником, розп’яттям, фіолетовою стóлою на шиї, дзвіночком та іншими штуковинами, які забезпечать вдові містечко в раю.

  Після обряду миропомазання вдові зазвичай легшало. Вона пояснювала це благодаттю, яка сходила на неї при обряді. Священникові доводилося терпіти примхи старої сеньори, бо все майно вона заповідала церкві.

  - Ви не хочете піти до вдови замість мене? – підступно поцікавився отець Себастьян. – Може, зачаруєте її настільки, що вона просиджуватиме годинами біля вашої сповідальні, а не моєї.

  Отець Умберто вловив шпильку, але відповів спокійно:

  - Це правда, що у мене не так багато духовних чад. Але я не настільки підлий, щоб відбирати у вас шматок хліба. Розумію, що ви вже не вперше соборуватимете вдову, але потерпіть, щоб вона, образившись, не переписала заповіт!

  Отець Себастьян зітхнув. Сказав сухо:

  - Будьте ласкаві, отче Умберто. Попередьте Алонсо, щоб зібрав все необхідне.

  - Я вже попередив. Він чекає у церкві з дароносицею.

  Отець Себастьян зупинився біля виходу, чекаючи на отця Умберто. А той вдав, нібито заклопотано витирає пил з нечисленних меблів. «Та він і не думає забиратися з моєї келії?!» – обурився отець Себастьян.

  Вгадавши німе питання священника, отець Умберто заявив:

  - Йдіть, отче Себастьян, йдіть спокійно. Я особисто наведу чистоту у вашій келії. А цього хлопця, Алонсо, таки покараю завтра за недбальство. Подивіться, скільки тут пилу!

  Він ще заклопотаніше заметушився біля книжкової полиці, рукавом ряси витираючи пилюку з товстих фоліантів. Отець Себастьян, не наважившись прогнати зухвальця, був змушений забратися зі своєї ж кімнати.

  Отець Умберто, прислухався до звуку кроків, що віддалялися, і простягнув руку до манускрипта. Неспішно перегортав запорошені сторінки, поцятковані чорними черв'ячками готичних букв. Що саме читав отець Себастьян, нічого не чуючи, нікого не помічаючи?

  Раптом його рука завмерла: він упізнав мініатюру, яку нечітко побачив з-за плеча отця Себастьяна, коли увійшов. Отець Умберто нахилився і примружився, щоб краще роздивитися картинку. Голі коліна черниці, яка обіймала диявола, вразили його непристойністю.