Розділ 22

  Блідо-жовтий місяць зазирав у вузьке вікно, скупо освітлюючи дубовий стіл і людину, що схилилася над книгою. Світло єдиної свічки кидало на його обличчя жовтогарячий відблиск.

  Отець Себастьян гортав пожовклі сторінки манускрипта, люб'язно позиченого матір'ю Леонардою.

  Рукопис захопив священника, змусивши забути про сон, про відпочинок, про час. Ретельно виписані готичні букви заворожували око. Великі літери витончено намальовані червоною фарбою і прикрашені химерними візерунками. Мініатюри тонко виконані старанною рукою переписувача. Але найбільше привернули увагу священника дивовижні історії з життя монастиря Святої Бригітти, повної показного благочестя та жахливих таємниць.

  ...Дивні речі творилися в обителі років двісті тому. Якась молода черниця, яка нещодавно прийняла постриг, була викрита в перелюбі. Виявилося це не інакше, як вагітністю. Розпухлий живіт видав гріх нещасної. Грішниця, плачучи, валялася на кам'яній підлозі, в ногах настоятельки і візитатора – священника, який періодично навідувався у монастир і стежив за порядком. Цікаві черниці юрмилися біля стін, з переляком дивлячись на подругу, чиє тіло стало непристойно повним.

  - Хто схилив тебе до гріха? – таке було питання візитатора.

  Черниця мовчала, нестримні ридання трясли її плечі. Візитатор повторив запитання; гнів проривався у його голосі. Вона мовчала. Тоді, втративши терпіння, візитатор почав загрожувати грішниці жахливими тортурами, що чекають її не тільки на тому світі, але й тут, зараз, якщо вона не відкриє ім'я коханця. Вона мовчала.

  Монахиню потягли до підземелля. Таємний хід, нині вже забутий, поєднував підземелля з замком, що належав тодішньому сеньору. Коли монастирю загрожувала небезпека, черниці користувалися підземним ходом і рятувалися. Чи не цією дорогою проходив ночами таємничий коханець?

  Нещасну прикували до стіни ланцюгами. На шию одягли мідний нашийник, що спричиняв біль. А потім візитатор власноруч відшмагав грішницю батогом. Черниця кричала, благаючи про милосердя. Але милосердя не було ні до неї, ні до того життя, яке вона носила під серцем. Мабуть, дитина померла в утробі матері під батогом ката. Може, так було краще? У всякому разі, для немовляти, яке не народилося, закінчилися страждання, на які життя неминуче прирекло б його. Але черниця ще жила, і її мукам не було видно кінця.

  Батіг не вирвав зізнання з закривавлених губ грішниці. Тоді візитатор перейшов до дієвішого способу. З маленького футляра з'явилася довга голка, з тих, які зазвичай використовують шевці: голка, яка може проколоти саму товсту шкіру. А у нещасної дівчини шкіра була тонка і ніжна!.. Коли вістря вп'ялося бідолашній під ніготь, вона не витримала болю.

  - Це був... диявол... – прошепотіла вона, втрачаючи свідомість...

  ...«Диявол, аякже!» – скептично подумав отець Себастьян, відкладаючи набік манускрипт.

  Він не вірив у диявола. Точніше, не вірив у такого диявола, яким його прийнято зображати – свиняче рило, роздвоєні копита, роги, довгий хвіст. Для отця Себастьяна він був символом зла, яке оточувало людину, гніздилося в його поганих думках, штовхало на смерть. Диявол – це безлике зло, а не кумедне звірятко з хвостом і копитами.

  Може, диявол, тобто зло, сидів у візитаторі, який із неприхованим задоволенням шмагав грішну монахиню? Із задоволенням?!. Але ж у рукописі не сказано жодного слова про «задоволення»!

  Отець Себастьян знову схопив манускрипт і пробіг очима відповідне місце. Був «благочестивий гнів» і нічого більше. Звідки ж узялося «задоволення»? Мабуть, між рядками прочитав отець Себастьян про те «задоволення», вгадав його, спираючись на власну пам'ять. На списаній готичними літерами сторінці він побачив не безіменну монахиню і невідомого візитатора, а самого себе тієї ночі, коли він до крові відшмагав грішну сестру Урсулу.

  Груди Урсули просвічували крізь розірвану сорочку; оголені коліна спокушали матовою білизною, коли вона звивалася на кам'яній підлозі, намагаючись уникнути ударів... Диявол сидів у тілі дівчини, схиляючи її до грішних зізнань. А потім він прийняв образ її тіла, щоб розбурхати в душі отця Себастьяна почуття, які він давно вигнав звідти. Диявол – не звична і тому проста картинка для простолюдинів: роги, копита, довгий хвіст. Ні! Диявол – це зло, яке ніхто не бачить, але воно існує. І тому він страшний.

  ...А диявол, про якого говорила черниця зі сторінок старовинного манускрипта, виявляється, мав і роги, і копита! Віриться насилу, проте візитатор засвідчив про достовірність того, що сталося. Таке, мовляв, траплялося вже не раз, у монастирях, що лежали на великій відстані один від одного. Візитатор сам допитував грішну черницю і записав її зізнання. Черниця показала, що якось уночі прокинулася від того, що ледь на задихнулася. Розплющивши очі, вона побачила на грудях неприємну істоту, що схопила її за шию волохатими пальцями. Під рудими космами ховалися очі – нелюдські, як запевняла нещасна черниця. Та й весь вигляд істоти був нелюдським. Маленькі ріжки стирчали на голові, кирпатий ніс був схожий на свиняче рило. Черниця клялася, що каже правду. Побачивши роги і відчувши мерзенний подих, що виривався з пащі невідомої істоти, вона зрозуміла, що це диявол. Відчайдушно перехрестившись, вона почала читати «Отче наш». Але він вчепився в руки черниці, заважаючи відтворити символ хреста. Він наблизив до черниці руду кудлату морду, і вона впала в заціпеніння, що заважало чинити опір. І тоді, в тиші, що леденить душу, диявол заволодів її безвільним тілом...