Розділ  21

  У суботу після обіду, коли доброчесні міщани розійшлися по спальнях задля сієсти, отець Себастьян сидів у сповідальні, схрестивши руки на обтягнутому сутаною животі. Будучи в добродушному настрої, священик прислухався не до монотонних голосів черниць, які повіряли йому нехитрі грішки, а до голосу власного шлунка, який бурно перетравлював обід.

  Черниці проходили одна за одною, як безликі тіні. Вони пошепки говорили кілька слів, отримували відпущення гріхів і зникали у напівтемряві, з якої й виникли. Урсула була останньою в одноманітній чорно-білій черзі. Коли її обличчя наблизилося до ґраток сповідальні, отець Себастьян відкинув звичну байдужість і проявив живий інтерес:

  - Скажи, дочко моя, накладена єпитімія допомогла тобі позбутися грішних думок?

  - Ні, падре. Я робила все, як ви наказали і навіть більше. Іноді навіть молилася всю ніч, безперервно, але нічого не допомогло, – чесно зізналася Урсула. Вона не могла відповісти інакше, бо на сповіді не брешуть. Іноді не говорять усієї правди, але ніколи не брешуть.

  - Отже, спокуса не покидає тебе?

  - Не покидає, – жалібно схлипнула черниця. – Мабуть, сам диявол змушує мене корчитися ночами від нечестивого бажання. Що робити? – Урсула у відчаї вчепилася в ґрати, які відокремлювали її від сповідника. – Допоможіть мені, отче Себастьяне! Інакше я не витримаю і віддамся будь-кому. Навіть дияволові! 

  - Що ти таке кажеш?! – вжахнувся священник.

  - Кілька днів тому я хотіла віддатися садівнику Бруно. На щастя, він зупинив мене. Гріхопадіння не сталося. Але то був не мій вибір...

  Її очі, наповнені сльозами розпачу, блищали в напівтемряві каплиці, Отець Себастьян злякався, побачивши дику силу, з якою природа заговорила у виснаженому постами та нічними молитвами тілі. Подумавши, священик суворо наказав Урсулі:

  - Ходи сюди.

  Черниця продовжувала стояти навколішки, здивовано дивлячись на отця Себастьяна. Він повторив наказ. Лише тоді Урсула підвелася з колін. Відчинивши двері, вона увійшла у вузьку кабінку, призначену для сповідника. Вони стояли віч-на-віч – суворий священник і монахиня-грішниця. Отець Себастьян довго вивчав обличчя дівчини. Думав: «Скільки ж гріхів у неї? Перелюб, нехай і уявний. Гординя, яка читається на її обличчі. Гнів. Он як вона кричала, схопившись руками за ґрати! Заздрість до жінок, які вийшли заміж і народили дітей. Чотири смертні гріхи з семи!»

  Отець Себастьян підняв важку руку і вдарив Урсулу по обличчю. Раз, ще раз. Звук двох ляпасів порушив тишу каплиці.

  Черниця відсахнулася. Мовчки піднесла руку до почервонілої щоки, не відводячи погляду від спотвореного ненавистю рота священника.

  - Біль! – глухо сказав отець Себастьян. Гаряче дихання священника неприємно обдало Урсулу. – Тільки біль допоможе уникнути пекельних мук такій великій грішниці, як ти! Якщо тіло не слухається – карай його, муч його, бий батогом, пали вогнем! Нехай грішне тіло стікає кров'ю, нехай слабшає, нехай корчиться від болю, і тоді думки про гріх залишать тебе. Добровільні тілесні страждання – це ціна вічного порятунку душі.

  Отець Себастьян схопив черницю за тонке зап'ястя. Підніс до долоні дівчини запалену свічку. Жовте полум'я лизнуло руку Урсули, залишивши на долоні червоний пухир і чорний слід кіптяви. Дівчина застогнала, намагаючись звільнитися з чіпких пальців священника. Отець Себастьян не відпускав її.

  - Думай про Бога. Приймай біль, як заслужене покарання, і молись, – зловісно шепотів він.

  Переконавшись, що черниця налякана до смерті, священник відпустив її руку. Неначе у якомусь кошмарному сні Урсула дивилася на обпалену долоню, але не сміла скаржитися, боячись накликати на себе ще більший гнів.

  - Шмагай себе батогом, як римські солдати шмагали Господа нашого, Ісуса Христа. Карай себе, поки не спливеш кров'ю, разом з якою витечуть погані думки. Краще нехай тіло постраждає за життя, ніж душа – після смерті.

  Після таких страшних слів отець Себастьян повернув обличчю добродушний вираз і майже лагідно перехрестив її:

  - Іди з Богом, дочко моя. Поки що не даю тобі відпущення гріхів.  Молись. І не забувай, що страждання очищає душу.

    Обпечена долоня боляче свербіла. Урсула старанно дмухала на опік, намагаючись потамувати біль.

    Сестра Марія Інмакулада перемивала кухонне начиння, коли в дверях кухні з'явилася Урсула, бліда як ніколи. Погляд доброї жінки зупинився на пораненій дівчині.

  - Ти обпіклася? – запитала куховарка, витираючи об фартух покриті мильною піною руки.

  - Отець Себастьян зробив це, – відповіла Урсула, простягаючи до неї обпечену руку. – Сказав, що біль очищає душу від гріха.

  - Отець Себастьян... – задумливо повторила сестра Марія Інмакулада. – Він завжди був прихильником флагелантів. Років п’ятнадцять тому я стала його жертвою. Хотіла б забути назавжди, але не можу. На мені не лишилося живого місця. Все тіло обпалене, пошмагане батогом, побите...

  Марія Інмакулада відігнала неприємні спогади. Дістала з шафки оливкову олію і обережними рухами обробила опік. Біль поступово зменшувався.

  - Послухай моєї поради, – сказала сестра-куховарка, ставлячи на місце пляшку з олією. – Щоб отець Себастьян не замучив тебе, не зізнавайся ні в чому. Сповідайся прямо перед Богом, у келії, подалі від чужих вух. Бог все розуміє, все прощає... Йому не потрібні посередники, як отець Себастьян.