Розділ 20

  Ранок застав Урсулу не в ліжку, а на кам'яній підлозі перед великим розп'яттям. Вирізаний із дерева Христос байдуже дивився на черницю, розпростерту перед ним. Урсула не наважувалася підвести очі до розп'яття.

  Єпитімія, накладена отцем Себастьяном, виявилася марною. Грішні думки не відпускали її. Як не втомлювалася Урсула вдень, а все ж таки вночі не могла заснути. Тіло горіло непроханим вогнем. Навіть холод, який йшов від кам'яних плит підлоги, не міг заглушити того палу.

  Голос природи заговорив у ній не пошепки, а в усю міць. А черниця, повторюючи за сповідником, вперто називала його «демоном хтивості».

  Цей демон спокушав дівчину на страшні речі. Він уже не задовольнявся сновидіннями. Позавчора Урсула, мабуть, не без демонського втручання, поцілувала своє відображення, побачене в слюдяному вікні. Дзеркал в обителі не тримали. Вчора вона довго гладила себе по щоці, насолоджуючись тим, як ніжно ковзають пальці по прохолодній гладкій шкірі. А цієї ночі – гріх сказати! – Урсула розпустила комір нічної сорочки і розглядала власні груди, уявляючи, як сподобалася б вона кузенові Фернандо, якби він побачив її оголеною.

  А потім вона схаменулася і довго лежала на підлозі  плачучи від сорому. Підвела почервонілі очі до розп'яття, але не змогла молитися. Лицемірство було огидне Урсулі. Грішити, каятися і знову грішити і каятися... Хіба це чесно? Їй стало страшно: може, її душа вже загинула на віки вічні?!

***

  Минуло два тижні з того часу, як Бруно з'явився в монастирі Святої Бригіти. Черниці встигли звикнути до його ​​присутності.

  Він оселився у саду, де біля стіни, зеленої від моха, стояла занедбана хатина, що слугувала притулком давно померлому садівнику. Напевно, взимку там було холодно та сиро. Але думки Бруно так далеко не забігали. Побачивши, як сонце золотить старий черепичний дах, він заплескав у долоні від щастя. Залишившись наодининці, Бруно довго блукав від одного дерева до іншого, гладив жорстку кору, ласково торкався листя, вгризався зубами в яблука, які у червні були розміром хіба що з перепелине яйце. Природа була добріша до Бруно, ніж люди. Вона щедро дарувала йому соковиті плоди, тендітну красу квітів, м'яке ложе з пухнастого моху, сонячне тепло, прохолоду тінистих гаїв, свіжість струмків, меланхолію дощів.

  Бруно з першого погляду закохався у старий монастирський садок.

  Черниці балували нового садівника. До цього у сестер була одна забава – гіпсове немовлятко Ісус, яке вільно лежало на руках гіпсової Діви Марії. Жінки, позбавлені материнства, гралися з ним, як із лялькою. Шили для нього одяг із клаптиків. Ніжно притуляли до незайманих грудей і співали синові Божому колискову. Мати Леонарда збожеволіла б, якби дізналася про подібне святотатство. Але абатиса, зайнята побутовими справами, не помічала, що коїться в душах її «овечок».  

  Тепер у черниць з'явилася жива іграшка – двадцятип'ятирічний хлопець із душею п'ятирічної дитини. Черниці приносили йому солодощі з кухні, ховаючи печиво та пиріжки у широких рукавах. Шили для нього новий одяг із полотна, подарованого на монастирські потреби доньєю Пруденсією, дружиною дона Теобальдо де Мендоси. Зрозуміло, з благословення матері Леонарди, яка не хотіла, щоб новий садівник ходив обдрипанцем. Сестри надягали на Бруно смішні ковпаки, підмальовували йому брови вугіллям і просили співати селянські пісні. Пирскали в долоню, коли він, смішно надувши щоки, виводив непристойну хоту:

                                             - Йдуть двадцять жінок,

                                              У них сорок цицьок!

Таким пісням він навчився від пастуха, який, нудьгуючи у товаристві овець і баранів, розважався тим, що горланив з ранку до вечора. І дивно: коли Бруно співав, його заїкання зникало.

  Мати Леонарда залишалася у блаженному незнанні. Вона рідко бувала в садку і майже ніколи на городі. Коли абатиса виходила на прогулянку, сестри поводилися пристойно. Радісну готовність, з якою черниці почали приймати послух на роботу в садку, абатиса пояснювала тим, що на них зійшла Божа благодать. Раніше черницям не подобалось копатися у землі, вони воліли допомагати на кухні сестрі-куховарці або у храмі витирати пилюку зі статуй святих.

***

  Абатиса робила розпорядження на сьогоднішній день. Урсулі випало працювати в саду з Інес, шістнадцятирічної дівчиною, яка з'явилася в монастирі півроку тому. Інес готувалася до постригу і носила плаття послушниці, по крою таке саме, як чорна чернеча ряса, але біле.

  Був червень. Спекотне арагонське літо, яке місцеві жителі жартома порівнювали з пеклом, протікало непомітно, розчиняючись у монотонній рутині днів. У монастирському саду, ховаючись у траві, цокотіли цикади. Грілися, завмерши на кам'яних стінах, ящірки зі смарагдовими хвостами. Наливаючись солодким соком, дозрівали яблука, з яких сестра Марія Інмакулада майстерно готувала варення та сидр. А черешні вже згиналися під рясним урожаєм ягід.

  Бруно спритно заліз на черешню. Влаштувавшись зручніше серед гілок, він зривав червоні ягоди, які дражнили ніздрі солодким ароматом і спокушали садівника. Але Бруно, ковтаючи слину, утримувався від того, щоб їсти черешні. Абатиса сказала йому, що їсти ягоди без дозволу – гріх, і він слухався. Вдосталь помилувавшись черешнями, Бруно кидав їх у підставлені фартухи двох дівчат, що стояли під деревом: одна в чорній рясі черниці – Урсула; друга, у білому вбранні послушниці – Інес. Осторонь стояло три кошики, повні до країв. Треба було наповнити ще два.