Розділ 19

 Особняк дона Теобальдо де Мендоси розкинувся на цілий квартал. Над входом висів величезний дворянський герб, вибитий на мармуровій дошці: на зеленому тлі червона стрічка, облямована золотою каймою. Герб був простим, як усі старовинні, отже – більш благородні герби. Та ще й сірий камінь не міг передати кольорів. І тому дон Теобальдо звелів  витесати над кам’яним щитом лицарський шолом, з якого спадали і закручувались у різні боки пір’їни.

  Квадратна кутова вежа, покрита навісом із соснових дощок, висотою суперничала з дзвіницею церкви Сан Мігель. У минулі століття, коли на християнські королівства Іспанії нападали маври, там сидів вартовий, що виглядав небезпеку. Тепер господинею вежі стала донья Пруденсія Агілар, сеньора де Мендоса. Дружина дона Теобальдо вранці вишивала на обжитій та облаштованій вежі гобелен, розтягнутий на величезних п'яльцях. А може, й не вишивала зовсім, а дивилася на дорогу, якою йшли паломники до гробниці апостола Сантьяго. Гобелен вишивався вже років сім, але тільки п'ята частина тішила око різнобарвними шовками. Решта залишалася білим полотном з ледь помітною розміткою.

  Компаньйонка доньї Пруденсії співала їй романси про благородних кабальєро, які дарували дамам серця мавританські голови, відрубані в кривавій сутичці, або золоті півмісяці, скинуті з мечетей. Романси були гарні, але реальність була іншою. Дон Теобальдо теж десять років тому ходив у похід на Гранадське королівство і кілька років відсидів у полоні у мусульман. Але привіз звідти не предмети розкоші, які так цінуються у християнському світі, а саджанці апельсинів і дивні звички. Жорстоко розчарована, донья Пруденсія вирішила, що, хоч і зв'язана путами шлюбу з сеньором де Мендоса, а все ж полюбить того лицаря, який вчинить заради неї лицарський подвиг, сходий на ті, які оспівуються у стародавніх романсах.

  Роки минали, краса сеньори де Мендоса поступово зів'яла, а хоробрі кабальєро не гарцювали біля стін квадратної вежі. Донья Пруденсія змінила яскраві сукні на чорні, а намиста перлів – на чотки. Вона схудла, висохла тілом і почерствіла душею. Варто було компаньйонці, взяти лютню і заспівати романс, як донья Пруденсія з сарказмом заявляла, що нинішні лицарі вже не такі, як у стародавні часи. Замість того, щоб здійснювати подвиги на честь прекрасної дами, вони викорчовують виноградники, дозволені Господом і оспівані у Біблії, щоб посадити там богопротивні мусульманські апельсини. Цей закид призначався дону Теобальдо, який привіз із Гранади не лише саджанці, а й східну приказку: хочеш зробити правильно – вислухай жінку і зроби навпаки.

  Байдужість дона Теобальдо дратувала донью Пруденсію. Між подружжям велася боротьба, яка своєю затятістю нітрохи не поступалася Хрестовим походам.

    Дон Теобальдо проводив пообідній час у внутрішньому дворику-патіо, оздобленому у мавританському стилі. Посеред патіо дзюрчав фонтанчик, навколо росли троянди і апельсинові деревця в горщиках. Одягнений у смугастий бурнус, дон Теобальдо ліниво лежав серед гори м’яких подушок, поїдав фрукти і смоктав трубочку наргіле, з великим клопотом привезеного з Гранадського королівства. Донья Пруденсія – суха, чорнява, обвішана хрестиками та чотками, – дорікала йому:

  - Мій сеньор чоловік, ви знову вдягли це нечестиве мусульманське вбрання! Не доведи Господь – хтось побачить вас у такому вигляді!

  Дон Теобальдо випустив з рота кільце диму і з кислим виглядом подивився на жінку:

  - А ви знову у чорному, моя сеньоро? У такому вбранні вам краще зачинитися у монастирі, бо чоловіка ви не радуєте. І справа не тільки в чорній сукні, а й у вашому обличчі. Ви давно забули, що таке усмішка.

  - Мені нема коли шкірити зуби у вдаваній усмішці. На мені висить увесь маєток, діти, а на додачу – ще й ви у цьому бісовому мусульманському халаті!

  - Не забувайте, моя сеньоро, що я – коррехідор, і управляю містом від імені короля Хуана. Дайте мені хоч дома відпочити. До речі, навіть сам король Кастилії, дон Енріке, ходить у бурнусі. Він зручніший за наш одяг, який, чесно кажучи, сковує рухи.        

  - Господи, у які часи ми живемо! -- донья Пруденсія звела очі до неба. – Християнські королі вдягаються, як безбожні магометани!

  - Мусульмани зовсім не такі страшні, як вам здається. Я прожив у полоні три роки і багато чому навчився від них. Якби я був мусульманином, то після смерті отримав би у нагороду рай та сімдесят дві гурії. А християнин, одружившись, знаходить пекло і одну фурію.

  Дон Теобальдо зареготав, щиро радіючи власному жартові. Але донья Пруденсія не оцінила його гумору. У відповідь вона прикликала на голову чоловіка небесні кари. І завершила свої прокляття погрозою:

  - Хотіла б я бачити, що ви заспіваєте, коли потрапите до рук інквізиції!

  І розвернулася до виходу. Дон Теобальдо втратив самовладання. У три стрибки він наздогнав дружину, яка не встигла вискочити з патіо. Грубо схопив її за шию, залишаючи на білій сухій шкірі багряні плями, і загрозливо прошепотів:

  - Не забувайте, моя сеньоро: якщо інквізиція дізнається хоч щось про мої забави – горіти нам обом на сусідніх багаттях!

  Донья Пруденсія злякалася не на жарт. Докоряти чоловікові вона не перестала, але вирішила надалі поводитися обачніше. Апельсини не біда. Троянди у фонтані та подушки зі смугастим халатом – теж. А ось наргіле та книги, списані літерами, схожими на кривих хробаків, небезпечні! Донья Пруденсія намагалася, щоб ніхто в місті не дізнався, що в особняку Мендоса зберігаються недозволені речі.