Розділ 18

  Браві стражники дона Теобальдо витратили два місяці на пошуки Начо Перейри. Інший, опинившись на місці підручного коваля, давно втік би подалі від Монте Амарго. Наприклад – у Сарагосу, де легко загубитися у галасливому натовпі великого міста. Або ще краще – до сусідніх королівств Кастилії чи Наварри. А він усе зволікав. Могила Марікрус не відпускала його.

  Ночами він блукав околицями у пошуках їжі. Крав то шматок сиру, то півдесятка яблук, залишених на кухонних вікнах. Одного разу йому пощастило стягнути шматок шинки з кухні гостинного двору. Мартін Бедойя, відомий жаднюга, звинуватив у крадіжці Луїса, того самого робітника-невдаху, який одного разу ледь не наковтався цвяхів.

  Майже щоночі Начо навідувався на цвинтар, до могили Марікрус Родрігес. Коррехідор наказав альгвасилам по черзі чергувати біля могили, щоб спіймати вбивцю, коли він знову з’явиться. Але Начо показав, що він не такий дурень, яким його вважали деякі жителі Монте Амарго. Він терпляче вичікував, поки альгвасил задрімає, і лише тоді навшпиньках наближався до могили. Швидко читав «Отче наш», залишав біля хреста гілку плакучої верби, якими рясно поросли береги річки Ріоверде. І  зникав так само нечутно, як і з’являвся. Ці вербові гілки особливо бісили дона Теобальдо, бо свідчили про недолугість альгвасилів. Але, водночас, говорили про те, що Начо десь тут, поблизу. Є ще надія зловити його.

  Вдень Начо спав. Він знайшов чудовий притулок за дві милі від міста, вниз за течією річки. Вода колись давно розмила пісок на березі, оголивши коріння високої сосни. Між корінням утворилася печера, в яку хлопець навчився пролазити, не роздерши обличчя і не розірвавши одяг. Лежати у печері було тісно і незручно. Зате тут почував себе в безпеці. Начо навчився мирному співжиттю з гусеницями і павуками, які уві сні обплетали його павутинням. Найогидніше було воювати з кажанами, які теж уподобали затишну печерку. Вони поверталися додому перед світанком і пищали, лякаючи Начо. Йому доводилося відривати кажанів від коріння, на якому вони повисали вниз головою, і викидати з печери.

  Альгвасили знайшли його випадково. Напередодні Начо знову побував на цвинтарі. Чорний плащ, який хлопець носив, не знімаючи, з дня загибелі Марікрус, давно перетворився на лахміття. До одягу він завжди ставився зі зневагою, а тому не помітив, що кілька клаптів залишилися на цвинтарній огорожі, через яку він зачепився плащем, коли перелазив. Зате вранці шматки тканини побачив дон Теобальдо. Коррехідор зрадів. Від плаща так сильно пахло підмайстром, який мився тільки на Різдво та на Великдень, що не лише навчені мисливські собаки – сам дон Теобальдо знайшов би Начо за запахом!

  Улюблені собаки дона Теобальдо, яких звали Флохо і Сальтадор, понюхали клаптики, трохи повертілися біля цвинтарної огорожі і взяли слід. Пробираючись, крізь чагарники, вони швидко знайшли печеру і влаштували біля неї метушню. Гавкали, стрибали, ледве не перегризлися. Підбігли альгвасили і витягли на світ Божий переляканого Начо Перейру. Він не чинив опір, коли йому зв'язували руки за спиною.

  Його повели до міста на довгій мотузці, щоб не втік. Йшли повільно і поважно. Попереду на гарячому гнідому жеребці гарцював задоволений дон Теобальдо, який тримав на довгому повідку винуватців свята – спаніелів Флохо та Сальтадора. Слідом за коррехідором, на більш скромному коні, їхав альгвасил Хуан Лопес. Він міцно тримав мотузку, кінець якої був обмотаний навколо пояса Начо Перейри. Зв’язані руки підмайстра були заведені за спину. Начо кілька разів падав, бо бігти за конями – важко. Але невблаганний Хуан Лопес смикав за мотузку і заставляв полоненого підвестися і йти далі по курному, кам’янистому шляху, на узбіччях якого росли колючки і чабрець, від якого здіймався запаморочливий терпкий запах.

  Замикав ходу стражник, прозваний Ель Лоро, тобто Папуга, за скуйовджене волосся і величезний ніс, схожий на дзьоб папуги. Тримаючи алебарду напоготові, він стежив, щоб Начо Перейра не втік.

  А натовп тріумфував. Хазяйки вибігали з будинків, щоб обсипати лайкою Начо і голосно побажати йому болісної смерті. Хлопчаки жбурляли у нього грудками бруду. Почувши про те, що вбивцю спіймали, приплентався старий Хіль Родрігес, батько нещасної Марікрус. Він погрожував плюнути в очі Начо, щоб висловити йому свою зневагу. Хіль і справді намагався плюнути в зв’язаного хлопця, але так метушився, що ніяк не міг потрапити. Дон Теобальдо спочатку потішався над злістю Хіля, але йому швидко набридло. Він наказав стражникам відтіснити старого, не завдаючи йому шкоди.

  - Приходь на страту, – посміхнувшись, сказав коррехідор старому. – За смерть твоєї дочки помстяться так, що залишишся задоволений. Я випишу вправного ката з самої Сарагоси.

  Начо Перейра, почувши обіцянку дона Теобальдо, ледь не знепритомнів. Зігнувши коліна, він спробував повалитися на землю, але пильний Ель Лоро кольнув його алебардою нижче спини, змушуючи продовжувати шлях.

  Процесія під шум і галас дісталася головної площі. З церкви Сан Мігель визирнув служка Алонсо де Мендоса. І відразу ж зник, щоб розповісти священникам про те, що схопили Начо Перейру. Обидва  поспішили до виходу. Отець Умберто мимохідь відважив Алонсо потиличник:

  - Не смій кричати в храмі, немов у корчмі, нерозумний. Це святе місце!

  «А битися у святому місці, значить, можна? До того ж, я – ідальго і маю право помститися», – потираючи забите місце, подумав Алонсо. Відмахнувшись від образи, юнак поспішив на площу: а раптом за його відсутності станеться щось цікаве?!

  Обидва священники завмерли у глибині церковного порталу. Їм, як і іншим, було цікаво подивитися на те, як покарають вбивцю, але вони вміли зберігати на обличчях гідність, яка пристала до церковного сану. Побачивши Начо Перейру, отці майже одночасно висловилися цитатами з Біблії.