Розділ 17

  Мати Леонарда незадоволено дивилася на своїх "овечок", які бігли прямо на неї. Чорні чернечі покривала майоріли у повітрі, як крила круків, а їхні крики, на думку абатиси, нагадували каркання вищезгаданих птахів. Два однакові скандали за якусь годину! Та ще самі на очах у отця Себастьяна, чия думка була важливою для абатиси! Зазвичай добродушна, вона розсердилася. Похмурою грозовою хмарою рушила мати Леонарда на порушниць спокою.

  - Чого репетуєте, безсоромні?! Якого чоловіка ви там знову побачили?

  - У церкві... Він весь у крові... – урізнобій відповідали черниці.

  - У церкві? Я ж заборонила туди заходити!

  - Ключ стирчав у замку. Ми випадково повернули його, і двері  відчинилися, - виступивши наперед, за всіх відповіла Урсула.

  Вона подумала, що мати Леонарда, безсумнівно, покарає їх за непослух. Але буде набагато гірше, якщо відкриється, що черниці вкрали ключі, загублені сестрою-воротаркою.

  Мати Леонарда з докором подивилася на стару воротарку, яка злякано впала до ніг абатиси.

  - Я не винна, – заквилила вона. – Ключі завжди при мені. Я ношу їх на поясі. Як вони зникли? Не розумію! Мабуть, демон стягнув їх і переніс до церковних дверей! Демони – вони такі. Раді познущатися з християнських душ.

  - Звісно, ​​демон! – розлютилася абатиса. – Той самий, який залишив ворота монастиря відчиненими, коли з'явився бідолаха, що спричинив перший переполох. Ім'я тому демону – твоя неуважність.

  Сестра-воротарка гірко плакала, валяючись на траві. Абатиса з кам'яним виразом обличчя відвернулася і попрямувала до церкви.

  Даніель сидів, притулившись спиною до пілястра. Почувши кроки, він підняв голову. Над ним, уперши в стегна пухкі долоні, грізно височіла мати Леонарда. З-за плеча абатиси визирав отець Себастьян. Він осудливо промовив:

  - Налякавши черниць, ви викликали в обителі переполох. Коли я запропонував вам розписати храм, то сподівався, що ви будете гідно поводитись у святому місці.

  - Я й поводився гідно, – підводячись, похмуро відповів Даніель. – З ранку до вечора, за вийнятком святої неділі, я безперервно працював сам-один, під замком. Щоранку сестра-воротарка, пропустивши мене до церкви, зачиняла двері на ключ. Поверталася тільки опівдні з тарілкою їжі, яку ставила на підлогу біля дверей, наче для собаки. І знову замикала мене до вечора. А якби сталася пожежа? Чи землетрус? Але, як би там не було, я радів від того, що маю змогу малювати і ніхто не заважає мені. Так було до сьогодні, коли двері зненацька відчинилися, коли я того не чекав. Побачивши черниць, я вирішив, що шановна абатиса прийшла подивитись, як просувається робота. Але не встиг і рота розкрити, як раптом черниці втекли. Мабуть, вони злякалися мене. Але присягаюся, у мене не було поганих намірів.

  Даніель з гідністю вклонився і завмер в очікуванні. Отець Себастьян мовчки розглядав негарне, але привабливе обличчя художника. Даніель, не бентежачись, витримав важкий погляд священника. Отець Себастьян, зваживши все побачене і почуте, звернувся до матері Леонарди:

  - Художник не винен. Ви тримали його присутність у таємниці. Ось черниці і злякалися, побачивши невідомого.

  - Мої овечки можуть перейнятися гріховними думками, побачивши молодого чоловіка. Перебуваючи в повному невіданні, легше зберегти духовну чистоту, – виправдовувалася мати Леонарда.

  - Ви помилилися, – сухо відповів отець Себастьян. – Не слід тримати черниць у повному невіданні. Інакше, тільки-но побачивши спокусу, вони захочуть віддатися їй, через незнання або з цікавості. Навпаки, черниці повинні знати про гріх і вміти йому чинити опір. Легко жити у чистоті, не знаючи гріха. Набагато важче перебороти спокусу і зберегти чистоту. І Господу Богу це приємніше.

  - Ви хочете сказати, що я маю розповісти моїм невинним овечкам про присутність у монастирі стороннього чоловіка? – недовірливо запитала мати Леонарда.

  - Ви маєте повідомити їм про присутність художника. Розумієте різницю? Художника! Черниці повинні сприймати його лише як майстра, який, розписуючи стіни церкви, робить богоугодну справу. Він для них не чоловік, а вони – не жінки. Нам, людям, які прийняли духовний сан, стало чужим все тілесне, земне. У наших душах панують лише піднесені думки! Ось що ви повинні втовкмачувати в голови вашим овечкам, мати Леонарда. І тоді, побачивши чоловіка, вони не впадуть в істерику, яку я з великим сумом спостерігаю вже вдруге за день.

   Отець Себастьян назвав черниць «овечками», повторюючи улюблений вираз настоятельки. Але йому так і кортіло назвати їх «тупими вівцями». Він ледве стримався від спокуси і дрібно перехрестив собі рота.

  - Вам легко говорити, отче Себастьян, – зітхнула абатиса. – Ви живете у місті, серед людей. А наш монастир стоїть на околиці, осторонь великої дороги. Прочани лінуються здійнятися на гору. Навіть жебраки рідко стукають у наші ворота, щоб попросити милостиню.

  - Ну-ну, не впадайте у відчай, матінко Леонардо, – втішив її священник. – Як тільки ви оновите церкву, натовпи віруючих потечуть до вас. Я сам відслужу месу подяки. До речі, як просувається робота, маестро Аріста?

  Даніель мовчки вказав на фреску і відійшов убік, щоб не загороджувати огляд. Простір між напівкруглими дверима і високим стрілчастим склепінням стелі займали прегарно намальовані постаті, які народилися в гарячковій уяві майстра. Блідий ангел з похмурим чолом, одягнений у темно-вогняну сукню, простягав руки до небес. У лівій він тримав караючий меч, у правій – ваги правосуддя. Прямо під вогненним мечем – Пекло: пітьма і полум'я геєни вогненної, безліч людських тіл, що корчилися в пекельному вогні, зазнаючи найнеймовірніших мук. Там були і казани зі смолою, і смерть з косою, і четвертування, і колесування, і закривавлені кілки, і зубатий дракон, що пожирає грішників. Праворуч від ангела – Рай: блакить безхмарного неба та безгрішні душі в блакитних хітонах, що гуляли серед пальм та апельсинових дерев у товаристві павичів, папуг, єдинорогів, багатооких волів та усміхнених левів.