Розділ 14

  Згідно зі статутом святого Бенедикта Нурсійського, життя ченців та черниць Ордену ділилося на три рівні частини: молитва, робота, відпочинок. Вісім годин на день засновник Ордену бенедиктинців присвятив для сну, ще вісім – для роботи, щоб чернеча громада могла гідно прогодуватися. А ті вісім, що залишалися, достойний слуга Господній рекомендував повністю присвятити молитвам.

  У монастирі Святої Бригіти працювали багато, їли просту ситну їжу і спали на вузьких ліжках, застелених грубими ковдрами з козячої вовни. Молилися багато, кожної вільної хвилини. Серед ночі черниць будив різкий крик настоятельки. Мати Леонарда проходила вузьким темним коридором зі свічкою в руці, стукала в келії підопічних і закликала до молитви. Слід було негайно вибратися з ліжка, яке ледве встигало нагрітися, стати на коліна перед потемнілим від часу розп'яттям і молитися до повної знемоги. А тільки-но знову заснеш – як уже займався світанок у вузькому загратованому вікні і дзвони з монастирської церкви закликали черниць до заутрені.

  Монастир Святої Бригіти був заможним. При ньому мався город з усілякими овочами, і садок, в якому зріли яблука і цвіли білі лілії – квіти Богородиці. А позаду обителі, на трьох пологих пагорбах, розкинувся виноградник. Там працювали не черниці, а селяни з навколишніх сіл. І кожної осені з фіолетових грон народжувалось вино, яке терпко пахло хвоєю і полином.

  Урсула любила, коли їй призначали послух у саду, де росли овочі та зелень для монастирського столу. Забувши про вологу тісняву келії, вона підставляла обличчя сонцю і вдихала свіже повітря, наповнене запахом цибулі, часнику, селери та салату.

  Сонце здійнялося до полуденної точки. З боку кухні долинав ароматний запах. Там над казанками та пательнями священнодіяла сестра Марія Інмакулада. Передчуваючи швидкий обід, черниці закінчували роботу. Урсула копалася у городній землі. Їй допомагала сестра Сильвестра – мила дівчина з околиць Сарагоси. Зовнішність черниці, як і її ім’я, нагадувала про ліс. Очі – сіро-зелені, як струмок, в якому відбиваються дерева, волосся кольору соснової кори і дрібне ластовиння на рожевих щоках, яке викликало у пам'яті чагарники дикої шипшини.

  Витягаючи з землі молоді пагони цибулі, дівчата неспішно розмовляли.

  - Ми живемо разом, але так мало знаємо одна одну, – промовила Урсула.

  - Статут ордена святого Бенедикта забороняє порожню балаканину, – посміхнулася Сильвестра. – Говорити можна лише тоді, коли є щось важливе, що сказати. І, як на мене, це розумно. Бо сестра Магдалена і сестра Клара тріщали б, як сороки, якби їм це було дозволено.

  - Зараз ми знаходимося на городі, а не серед монастирських стін. Тут нас ніхто не почує і не покарає. Можемо поговорити, якщо не ти проти.

  - Я не проти. Давай поговоримо, – відповіла сестра Сильвестра.

  Мовчазна і сумна Урсула їй подобалася. Вони були приблизно одного віку, і, оточені старшими черницями, рано чи пізно мали зблизитися. Якби статут не був надто суворим, зближення трапилося б раніше.

  - Розкажи про себе, – попросила Урсула. – Ти прийняла постриг з власної волі?

  - Так, – відповіла Сильвестра.

  Урсула здивувалася. Їй, що приміряла на всіх свою долю, здавалося, що добровільно йдуть у монастир лише старі вдови, яким пристало доживати вік у молитвах та розміреній роботі.

  - Мій наречений зник у полоні у мусульман. Минуло два роки. Я чекала на нього, не втрачаючи надії. А батькам було нестерпно. Лякаючи мене долею старої діви, вони знайшли мені нового нареченого – потворного старого сусіда, який переконливо потрусив перед ними повним гаманцем, – Сильвестра раптом весело розсміялася. – Батько змусив мене дати згоду та піти до церкви. Я вдала, нібито підкорилася. Але коли священник запитав, чи хочу я взяти в чоловіки старого цапа, я відповіла: «Ні, нізащо! Краще в монастир, ніж ділити ліжко з цим страховидлом!» Ось мене і відправили до монастиря. Прямо у вінчальній сукні. Наша високоповажна абатиса виявилася далекою родичкою священника, який мав мене вінчати. Він і порадив батькові мене сюди відправити. «Суворість тамтешнього статуту змусила схилити голову ще й не таких зухвалих дівчат!» – перекривила вона невидимого священника.

  - Обережно, – прошепотіла Урсула. – Якщо мати Леонарда почує про старого цапа, то, боюся, тобі доведеться провести тиждень-другий на хлібі та воді у смердючому підземеллі.

  Сільвестра засміялася:

  - Наша настоятелька – cувора. Вона неодмінно покарає, якщо почує, що хтось згадав у святих монастирських стінах тварину, схожу на чорта. Але ти мене не видаси?

  Урсула гаряче запротестувала:

  - У жодному разі!

  - Колись мене звали Ана Ісабель Руїс. А тут я стала сестрою Сильвестрою. Знаєш, чому я вибрала це ім'я?

  - Чому?

  - Так звали мого нареченого. Я не знаю, чи живий він чи ні, але молитимуся за його душу, поки Бог не покличе мене до себе. Краще жити мрією про неможливе кохання, ніж віддатися нелюбому.

  Урсула подумала, що Сильвестра має рацію. І якби її коханий Фернандо згинув безвісти в полоні у мавританського короля, то оплакувати його смерть було б щастям для неї. Але Фернандо живий-здоровий і ніщо не стоїть між ним і Урсулою. Він міг би приїхати до монастиря, щоб побачитися з нею у кам’яній залі для візитів, розділеній навпіл високою чавунною решіткою, крізь яку черниці могли бачитись з близькими родичами. Він міг би викрасти її і увезти в сусіднє королівство, як співається в її улюблених романсах. Він міг хоча б принести їй засушену квітку, сховану між сторінками часослова. Тоді у Урсули з’явилася б розрада: вона б тайкома дивилася на ту квітку під час молитви, торкалася б її кінчиками пальців і мріяла б про кохання... Але він нічого цього не зробив! І від цього у дівчини краялося серце.