Розділ 13

  У сусідньому дворі хрипко проспівав півень, загавкав розбуджений собака, потім запищали кажани, забиваючись у щілини під дахом. Від вікна потягло холодним передсвітанковим повітрям. Даніель зіщулився під ковдрою, не бажаючи залишати затишне тепло, але, все ж таки, змусив себе встати.

  Коли в кімнату зазирнув юний служка, Алонсо де Мендоса, Даніель, уже повністю одягнений, сидів на розхитаному стільці біля старого столу і зосереджено водив шматком вугілля по папері.

  - Отець Себастьян запрошує вас на сніданок, – сказав юнак.

  Даніель, не відриваючись від малюнка, кивнув. Витягнувши шию, Алонсо зазирнув через плече художника. З аркуша паперу на вразливого сімнадцятирічного хлопця глянуло жіноче обличчя з ледве означеними носом і губами. І тільки очі, глибокі та сумні, були ретельно промальовані. «Наче живі!» – захоплено подумав хлопчак.

  Даніель спиною відчув його близькість і різко обернувся.

  - Хто це? – затамувавши подих, спитав Алонсо. Він вступив у той вік, коли юні хлопці захоплено мріють про подвиги на честь прекрасної дами і готові закохатися в будь-кого: у незнайомку, у мрію, у тінь, у портрет.

  - Це образ Пресвятої діви, – з напускною байдужістю пояснив Даніель.

  Алонсо де Мендоса поспішив благочестиво перехреститися. Служка був ще зовсім молодим, а все ж і він зберігав у душі образ темноокої дівчини, яка жила у його рідному і такому далекому тепер Теруелі.

  - Отець Себастьян чекає, – нагадав юнак.

  Художник відклав убік малюнок. Надягнув капелюх, підхопив ящик з фарбами і вичікувально глянув на Алонсо:

  - Показуй дорогу.

  Ідучи за Алонсо, Даніель думав, що у хлопчика обличчя, як у херувима. Великі сірі очі, тонкий ніс із легкою горбинкою, кучеряве каштанове волосся до плечей... Якщо доведеться писати херувима (а розписуючи церкву не обійтися без цих ангелоподібних створінь), то він попросить Алонсо попозувати. А в демони цілком згодяться сеньор Бедойя та його небалакучий робітник Луїс.

***

  День видався похмурим. Сірі стіни монастиря святої Бригіти здавалися світлими, майже білими на тлі чорнильно-чорних хмар, що були готові вибухнути і пролитися на землю дощем. Даніель тягнув на спині ящик з фарбами та пензлями. Перед ним на довговухому віслюку трусив отець Себастьян. Достойному служителю Божому не спало на думку допомогти ближньому своєму, про що він успішно проповідував парафіянам. Художник згинався під важким вантажем, а священник ліниво обмахувався зірваною гілкою від настирливих мух.

  Знайомий хрест біля монастирської брами тріпотів кольоровими та білими стрічками. Отець Себастьян спішився і постукав у браму. Даніель мимоволі напружився. Зараз він побачить її...

  На жаль, на нього чекало розчарування. Замість очікуваних прекрасних очей у віконце визирнули бляклі очиці незнайомої монахині середнього віку.

  Брама зі скрипом відчинилася. Отець Себастьян завів віслюка у просторий монастирський двір. Даніель посунув за  священнком, але сестра-воротарка перегородила йому шлях. Ще й подивилася на художника осудливо, наче на святотатця.

  - Цей чоловік прибув зі мною. Мати-настоятелька призначила йому зустріч, – пояснив воротарці отець Себастьян.

  Пояснення виявилося достатньо. Сестра-воротарка відступила, дозволяючи Даніелю увійти.

  - Мати Леонарда у бібліотеці. Проходьте, падре.

  На художника вона продовжувала дивитися несхвально. Чоловік у жіночій обителі – не на добро.

  Бібліотека знаходилася у лівому крилі монастиря. Туди й направив стопи отець Себастьян, який почувався тут як удома. Даніель, намагаючись не відставати, йшов за ним.

  - Зверни очі додолу, – неголосно повчав його священик. – Не дивись на черниць. Це гріх.

  У темному кам'яному залі бібліотеки повітря було важке від запилених рукописів. Пахло пліснявою. Мати Леонарда, абатиса, настоятелька монастиря Святої Бригіти, сиділа за пюпітром біля хрестоподібного вікна і гортала важкий фоліант. При кожному помаху сторінок шар вікової пилюки здіймався у повітря, змушуючи абатису жмуритися і морщити ніс.

  Даніелю вона здалася схожою на мудру сову: круглі блакитні очі, гострий ніс, що нависав над рискою тонких губ, і відвислі щоки, на яких палахкотів рожевий рум'янець, доречніший для юної нареченої, а не старої, поважної черниці.

  - Хай береже вас Бог, мати Леонарда! Що ви робите? – привітався отець Себастьян.

  Його рука виринула зі складок чорної сутани і нашвидку перехрестила абатису.

  - Доброго дня, отче Себастьян, – добродушно відповіла мати Леонарда. – Читаю, як бачите. Я відшукала на далеких полицях один цікавий манускрипт, от і зачиталася на дозвіллі.

  - Що за манускрипт? – зацікавився священик, підходячи ближче.

  - Він був написаний у далекі часи будівництва нашої обителі. Містить цінні відомості про те, як керували монастирем перші аббатиси, щоб досягнути процвітання та слави. Дивно, що я тільки-но знайшла цю книгу.

  Отець Себастьян подумав, що мати Леонарда знайшла б рукопис раніше, якби частіше заходила до бібліотеки. Але вголос, зрозуміло, сказав зовсім інше: