Розділ 12

  Жіноче тіло, неймовірно спокусливе у прозорій туніці, Даніель нашвидкуруч замалював коричневою селянською спідницею і чорним корсажем зі шнурівкою. Потьмяніла, зникла Венера тріумфуюча, поступаючись місцем звичайній селянці Хуаніті, яка повинна вважати за щастя шлюб з товстим сеньором Бедойєю. Сам хазяїн снував довкола художника, скоса поглядаючи на вивіску, але близько не підходив і мовчав. Боявся отця Себастьяна, у чиїх руках – порятунок або загибель будь-якої християнської душі міста Монте Амарго.

  Хазяйка у дворі не показувалася. Але іноді, у глибині відчиненого кухонного вікна, Даніель невиразно розрізняв руду пляму волосся. І тоді він усміхався, думаючи, що на схилі років буде приємно згадати цю несподівану любовну пригоду.

  Десь за стінами міста, на невидимій дзвіниці, пробило дванадцяту. Час іти до отця Себастьяна. Не дивлячись на закінчену вивіску, яка втратила цінність, коли пензлик зафарбував рожеве тіло шаром тьмяної коричневої фарби, Даніель вдруге за один ранок залишив гостинний двір.

  На перехресті він знову зупинився. З гори до нього долинув срібний подзвін. Він повернувся на звук.

  Сіра будівля на вершині гори, хрест із різьбленого каменю, висока дзвіниця, на самій вершині якої маленька чорна фігурка смикала за мотузки дзвонів, змушуючи їх співати. Низький звук дзвона, як завжди, нагадав Даніелю про те, що пройдуть роки, помруть і будуть забуті люди, які зараз люблять і ненавидять, живуть у мирі і ведуть безглузді війни, народжують дітей і вбивають, страждають і приносять страждання іншим; зруйнуються будинки, що служать підмостками для людських драм та комедій; дерева засохнуть і помруть так само беззвучно, як і росли; річки змінять течію, повільно з'їдаючи каміння та прокладаючи собі новий шлях. Проминуть сторіччя, а тут, як і зараз, співатиме дзвін, який нагадує про вічність.

  «Напевно, це і є монастир Святої Бригіти, який мені доведеться розписати», – здогадався Даніель. – там на мене чекає отець Себастьян.

  Підніматися крутою звивистою стежкою було легко. Вітер приємно тріпав волосся. З гори було видно, як на тлі ніжно-зелених полів цвітуть мигдалеві дерева. Наче легкі хмаринки, білі або рожеві. Стояв лютий – місяць, коли у королівство Арагон приходить весна. Наприкінці підйому білів високий хрест, прикрашений доброю півсотнею різнокольорових стрічок – підношенням жінок, які благали Господа про милість. Одні хотіли народити дитину, інші – знайти нареченого, деякі просили, щоб не бив чоловік...

  Дубові ворота монастиря були прикрашені мідними бляхами із зображеннями кучерявих херувимів. На брудній мотузці висів дерев'яний молоток. Даніель тричі постукав молотком по міді. Десь далеко всередині, на монастирському подвір'ї, відкликнулись дзвінкою луною ці три удари і знову настала тиша. Чекати довелося довго. Нарешті рипнули незмащені петлі, але ворота не відчинилися. Відкрилося маленьке віконце, заґратоване хрест-навхрест. Промайнуло темне чернече вбрання і крізь ґрати прямо на Даніеля здивовано і сумно глянули прекрасні жіночі очі.

  Обличчя черниці здавалося блідим і невиразним; чорно-біле покривало зменшувало її вроду. Але очі!.. Великі, темно-карі, оточені довгими віями, такі темні й глибокі, як безодня. Даніель очікував побачити ченця-чоловіка, не подумавши, що ім'я Святої Бригіти пристало жіночій обителі. Від несподіванки він забув задати питання, яке завбачливо придумав. Просто дивився на дівчину і, за звичкою живописця, розкладав на фарби все побачене. Уявляв, скільки бітуму треба змішати з коричневим умбрійським порошком, щоб досягти такого кольору зіниць. Дрібні цятки біля зіниці виписати більш світлішою фарбою – коричневою сієнською. У білила додати краплю ляпис-лазурі, щоб надати об’єму білкам очей. І невагомим рухом найтоншого пензля намітити червоні прожилки, тоненькі, ледь помітні...

  Мовчання тривало довго, майже нескінченно. Черниця, зніяковівши, відвела убік погляд і хотіла зачинити віконце. Лише тоді Даніель схаменувся.

  - Вибачте, якщо налякав вас, шановна сестро, – заговорив він. – Я шукаю отця Себастьяна.

  - Отець Себастьян уже відбув сповіді і повернувся до своєї церкви, яка знаходиться на міській площі, – відповіла бенедиктинка, не дозволяючи собі дивуватися, чому священника розшукують у жіночій обителі. Черницям не личить дивуватися.

  Низький, глибокий голос зачарував Даніеля, як миттю раніше – очі.

  - Ще раз перепрошую. Я не хотів потурбувати спокій вашої обителі, – вклонився він, тримаючи в руках капелюх.

  Дівчина ввічливо кивнула і зачинила віконце. В останньому погляді, який вона кинула на Даніеля, прозирала туга затвірниці за радощами мирського життя.

***

  Увійшовши до міста, Даніель легко знайшов церкву Сан Мігель. Орієнтиром йому послужив різьблений хрест, який підносився до неба над дахами з коричневої черепиці.

  Залишивши ящик з фарбами і вузол з одягом під опікою хлопчаків, які завжди вештаються на площі перед церквою, Даніель увійшов до похмурого храму. На нього повіяло прохолодою та затхлою вологістю. По кутках причаїлися тіні, тонкі свічки горіли перед гіпсовою статуєю Богоматері. У церкві нікого не було. Кроки Даніеля гучною луною віддавалися під високим кам'яним склепінням. Намагаючись ступати якомога нечутніше, він пройшов між лавами з темного дуба. Дерев'яні святі, що застигли в нішах, дивилися на нього. Їхні вирізані з дерева і розфарбовані очі, осудливо дивилися на грішників, які заходили в церкву. Але Даніель знав, що то – такий ефект, який вміють створювати живописці. Він теж вмів малювати так. І навіть краще. Бо мистецтво живопису, якому він навчався в Італії, не стоїть на місці.