Монастир Святої Бригіти

Розділ  10

  Даніель прокинувся на світанку, коли під вікном заревів норовливий віслюк, на якого навантажили забагато поклажі. Здригнувся від ранкової прохолоди, закутався у простирадло і деякий час намагався спросоння збагнути, чому він вклався спати зовсім голим, та ще й розкидав одяг по всій кімнаті. Вовняний камзол валявся у кутку; на ньому, як на підстилці, влаштувався рудий кіт. Пом'ята сорочка плавала у тазику з брудною водою, в якому Даніель напередодні відмивав руки від фарби. А з недомальованої вивіски лукаво посміхалося рум'яне обличчя сеньори Хуаніти.

  Лише зараз він згадав минулу ніч з усіма її солодкими подробицями. Гріх? Авжеж! Але нічого страшного. Коли Даніель завершить обіцяне паломництво до могили апостола Сантьяго, замолить і цей гріх разом з усіма іншими.

  Даніель потягнувся так, що хруснули кістки, і зістрибнув з ліжка. Накинув на голе тіло камзол, обтрусивши котячу шерсть. Кіт ображено чкурнув під громізку дубову шафу і блимав звідти зеленими очима. Данієль виловив з брудної води сорочку, викрутив її і повісив на спинку стільця, щоб вона висушилася. Скорчив гримасу, бо брудна вода залишила на сорочці бурі плями.

  У двері постукали. Даніель здригнувся, вирішивши, що то Хуаніта. Визирнув у коридор. За дверима нікого не було, але на підлозі біля порогу стояла таця зі сніданком – горнятко з парним молоком, маслини та хліб із шинкою. Снідаючи, він думав:

  «Бідолашна жінка! Сеньор Бедойя, від якого тхне потом та цибулею, як від старого цапа, грубий із нею, тому вона й ластиться до постояльців. Ті принаймні відповідають їй взаємністю, хоч і ненадовго. Як я можу засуджувати жінку, яка наставляє роги чоловікові, якщо єдине, чого вона шукає – кохання та ніжність, яких чоловік не може чи не хоче їй дати?»

  У живописців часто трапляється, що випадкова думка чудовим чином оживає на полотні. Даніель кинувся домальовувати вивіску. Але тепер він малював не рум'янощоку, ставну та пишногруду хазяйку гостинного двору, а саму богиню Венеру, чиє тіло він цілував цієї ночі. Вульгарна вивіска сільського притулку для паломників перетворювалася... Ні, ще не на витвір мистецтва, opus arti, obra de arte, chef d’oevre, а лише на ескіз. Але у тому ескізі відчувалося щось справжнє. Це було набагато краще, ніж ота смажена курка, яку він хотів намалювати спочатку.

  Даніель пропрацював дві години. На півтори години довше ніж  збирався. Але він залишився задоволеним. Вимив руки, склав у скриню фарби та пензлі, підхопив торбину, у якій зберігав зміну одягу та спідньої білизни. Кинув останній погляд на вивіску і спустився сходами.

  Сеньор Бедойя стояв у дворі, склавши руки на грудях і підставивши черево теплим сонячним променям. Побачивши Даніеля, він запитав:

  - Ви вже покидаєте нас? А як там моя вивіска?

  - Вона вийшла пречудовою, – відповів Данієль. – Гідна вчорашньої вечері та чудової ночі, яку я провів під вашим дахом.

  Сеньор Бедойя видав задоволений смішок:

  - Я знав, що вам сподобається. Моя дружина вміє обслуговувати гостей. Всі йдуть задоволені, кажучи, що мій гостинний двір – найкращий у нашій комарці.

  - Не маю жодного сумніву, – відповів Даніель з тонкою усмішкою.

  - А де вивіска?

  - Нагорі, у кімнаті.

  - Подивитися можна?

  - Дивитись можна, але чіпати поки що ні. Фарба ще не висохла.

  - Коли висохне?

  - Дня за три-чотири. Тоді й зможете прилаштувати її на місце. А доти...

  - Я розумію. Навіть пальцем не торкнуся. І домочадців не підпущу. На тому присягаюсь, а свідками мені нехай будуть мої патрони – Святий Мартін і апостол Сантьяго, – сеньор Бедойя ревно перехрестився на статуї обох святих, які були забруднені мухами, вмиті дощами, випалені сонцем, ще й до того ж почорніли від кіптяви свічок. – То я піду подивлюся? А ви поки що не йдете.

  - Я зачекаю, – погодився Даніель.

  Він поклав на землю скриньку з фарбами та торбину, і приготувався чекати.

  - Чом би вам не піти зі мною? – запропонував сеньор Бедойя. – Мабуть, вам буде приємно почути похвалу.

  - Похвалу – так, але від критики боронь мене Боже.

  Хазяїн злякано змахнув руками:

  - Що ви таке кажете, сеньоре художнику! Нехай усі назвуть мене невдячною тварюкою, якщо я посмію лаяти вашу роботу!

  Даніель, не знайшовши приводу для заперечення, залишив речі біля воріт і пішов за хазяїном.

  Вони піднялися дерев'яними сходами, що рипіли під ногами. Попереду – сеньор Бедойя, за ним – Даніель, чий погляд упирався у товсту та червону потилицю хазяїна. Двері, що вели до кімнати, були відчинені. Служниця саме виносила звідти тацю з залишками сніданку. Зіткнувшись із хазяїном, вона зніяковіла. А помітивши художника – здригнулася і безглуздо реготнула.

  - Забирайся геть, дурнувата вівця! Вічно плутаєшся під ногами, – звично вилаяв її сеньор Бедойя.

  Служниця, гучно тупаючи ногами, бігом спустилася сходами. Десь на кухні пролунав її вигук:

  - Сеньора Хуана! Сеньора Хуана...

  - Ось моя робота, – Даніель з гордістю митця вказав на яскраво розфарбовану вивіску.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше