Розділ  9

  Повернувшись до кімнати, Даніель сів за роботу. Він встиг намалювати досить пристойне тло: блакитне небо з кучерявими рожево-білими хмарами і сірий кам’яний будинок з черепичним дахом – гостинний двір Мартіна Бедойї. За задумом художника, господиня повинна була стояти на передньому плані і граційним жестом вказувати на двір.

  Він саме виводив напис «Гостинний двір» у верхньому правому кутку вивіски, коли Хуаніта постукала у двері. Даніель, що з головою шубовстнув у роботу, розгубився і не відразу здогадався відповісти. Хазяйка сама штовхнула двері й увійшла.

  - Я прийшла дізнатися, чи вам не потрібно чогось. А також – постелити вам ліжко, – невпевнено промовила вона.

  І подивилася на гостя наївно та лукаво, торкаючись рукою рудуватого волосся, що рвалося на волю з-під старої бляклої хустинки.

  - А також – позувати для вивіски, – закінчив Даніель.

  Вона кивнула:

  - Так захотів мій чоловік. Мій обов'язок – слухатись.

  Хуаніта зачинила двері і підійшла до художника, роздивляючись вивіску з-за його плеча. Даніель малював поспіхом, будь-який знавець живопису посміявся б з його мазюкання. Але наївна жінка прийшла у захват.

  - Це ж наш гостинний двір! – вигукнула вона. – І старе оливкове дерево за стайнею, зовсім як у нас. Як гарно ви малюєте!

  Даніель поблажливо посміхнувся. Він знав, що його «витвір мистецтва» не вартий і двох флорінів.

  Він попросив господиню стати у середині кімнати, куди падало світло від двох товстих свічок. Освітлення, звичайно, таке собі, проте доводилося задовольнятися тим, що було. Та й яка різниця? Даніель відпрацьовував вечерю та ночівлю, а не створював шедевр.

  Художник вказав жінці, як їй слід стати. Вона довго не могла зрозуміти, чого він хоче. Її природна жіноча граційність раптом зникла. Хуаніта напружено витягала шию, її руки здавалися дерев'яними, рухи – незграбними. Даніель кілька разів торкався її рук, щоб допомогти їй прийняти потрібну позу. І зовсім випадково торкнувся жіночих грудей. Хуаніта здригнулася і почервоніла. А Даніель, забувши про пристойність, раптом витріщився на груди жінки, ніби тільки зараз помітив, які вони повні та звабливі.

  Даніель відігнав геть недоречні думки і взявся до роботи. Він вважав, що справжній живописець може годинами вивчати і відтворювати на полотні оголену натуру, залишаючись при цьому спокійним.

  Обидва мовчали. Даніель працював. Господиня стояла напружено, боячись поворухнутися. Помітивши, що усмішка жінки стала скляною, Даніель сказав:

  - Я вже намалював голову. Якщо у вас заніміла шия, можете змінити позу та розслабитися. Тільки руки тримайте без змін: я зараз працюю над ними.

  Хуаніта вдячно усміхнулася. Розім'яла затверділі м'язи, нахиляючи голову то до правого, то до лівого плеча. Сказала:

  - Напевно, вам доводилося малювати портрети жінок, набагато вродливіших за мене. Усі ці дами в оксамитових сукнях... – вона сумно подивилася на забруднений свинячим жиром фартух.

  - Не заздріть їм. Ви теж прекрасна. Тією свіжою та простою народною красою, в якій є щось спільне із землею, що дає життя всьому людству, – серйозно відповів він.

  Хуаніта зашарілася, прийнявши його слова за щиру похвалу. Так гарно ще ніхто не розмовляв із нею. Чоловіки її середовища залицялися грубо. Верхом галантності вважалося вщипнути дівчину, що сподобалася, за груди або нижче спини. Хуаніта вважала це нормальним: так чинили і з матір'ю її, і з бабкою. І хоча дівчата зазвичай верещали і відбивалися, але у глибині душі вони мліли від задоволення. Дівчина, яку щипали частіше, вважалася красунею.

  Хуаніта росла серед злиднів. У дитячі роки вона постійно чула грубу лайку, час від часу отримувала ляпаси і поштовхи. Їй здавалося, що життя – воно саме таке, і нічого іншого не існує. Дівчині було сімнадцять років, коли до неї посватався хазяїн гостинного двору. Подруги заздрили їй, адже вважалося, що у сеньора Бедойї водяться грошики. Після весілля вона жодного разу не лягла спати голодною, але не знайшла у шлюбі щастя. Сеньор Бедойя по-своєму любив її, проте виказував свої почуття не через пестощі та поцілунки, а через болісні щипки, від яких залишалися сіро-сині плямі на ніжній шкірі. Коли вночі у нього з'являлося бажання виконати подружній обов'язок, він хапав дружину в оберемок і задирав нижню сорочку їй на голову. Вона билася у ній, як кицька у мішку, задихалася, намагалася звільнитися, а чоловік реготав. Отримавши своє, він залишав жінку у спокої і через кілька хвилин вже хропів на своїй половині ліжка. А Хуаніта ще довго крутилася, збиваючи простирадла. Страждала від безсоння та розчарування.

  У словах Даніеля проривалася дивна ніжність, майже незнайома їй. Хуаніта зніяковіла і сумно хитнула головою:

  -   Ви смієтесь наді мною, сеньоре. Подивіться лишень на мої долоні: від щоденного прання та нескінченних клопотів по господарству вони стали червоними та грубими.

  - Руки, які не бояться жодної роботи – найпрекрасніші руки у світі. І ніякі мозолі не зіпсують цієї краси, – сказав Даніель, ловлячи себе на тому, що ці слова він чув бозна де і коли. Може, в якійсь п'єсці з тих, що бродячі хугляри показують на ярмарку за кілька мараведі.

  Він закінчив роботу і, відклавши убік пензлик, підвівся. Вимив руки у мідному тазі, витер їх насухо, підійшов до господині. Завзято дивлячись у зелені очі жінки, Даніель поцілував їй долоню. Хазяйка незграбним жестом вирвала руку і відійшла до вивіски. Довго розглядала своє зображення і нарешті обернулася до художника. Її обличчя світилося радістю.