Розділ  8

  Годину потому Даніель сидів у скромно обставленій, але затишній кімнатці на другому поверсі, і змішував у невеличких горнятках розтертий лазурит, охру та кіновар із яєчним жовтком. Обережно, крапля за краплею, додав трохи води. Вивіску, нашвидкуруч покриту шаром білил, він прилаштував перед собою, притуливши до спинки стільця.

  Знизу, з кухні, долинав брязкіт посуду та приглушені жіночі голоси. Незабаром крізь щілину між дверима та підлогою просочився запах смаженої курки, щедро приправленої часником. Зовсім як у дитинстві, коли була жива мати. Так само брязкаючи посудом, вона клопотала вечорами на кухні, звідки долинав смачний запах курки з часником.

  Даніель пообідав рано і мало – хлібом, молоком і жменею маслин, і тепер був голодний. Від пахощів у нього болісно скрутило шлунок. Він рахував хвилини до омріяної вечері і радів з того, що не може приступити до праці, доки не підсохли білила. Бо інакше йому було б важко зосередитись. Приготувавши фарби, Даніель накрив їх тонкою плівкою з коров'ячих кишок, щоб не висохли передчасно. Вимив руки у заздалегідь приготованому тазі з водою (фарба, що забилася під нігті, вперто не хотіла відмиватись), і приготувався чекати. А тим часом роздумував, що можна намалювати на вивісці. Наприклад, курку, яка б спливала жиром над вогнем у селянській пічці. Але так, щоб слинки наповнили рота кожному, хто подивився б на вивіску.

  На щастя, чекати довелося недовго. Хазяїн рвучко відчинив двері у його кімнату, і лише після цього, схаменувшись, постукав по дереву кісточками пальців. Сеньору Бедойї захотілося показати художнику із самої Сарагоси, що він – теж культурна людина, яка вміє гідно поводитись і не лізе у кімнату грубо і нахабно, як віслюк – у загончик. Він навіть зобразив щось на кшталт незручного поклону.

  - Вечеря готова, – майже проспівав хазяїн.

  Витягнувши шию, сеньор Бедойя скосив погляд на вивіску: чи не намальовано там уже щось цікаве? Але вона, вкрита білилами, сяяла у сутінках, наче сніг на вершинах Піренеїв.

  Даніель радо підскочив зі стільця. Незабаром гість і хазяїн уже сиділи за великим дерев'яним столом. Розставлені наїдки приємно тішили око, а пахощі часника та чабреця – ніздрі. На великій мідній таці ліниво лежала смажена курка з золотистою шкіринкою, аромат якої вже давно тривожив порожній шлунок Даніеля. Навколо розташувалися глиняні тарілки з вареними бобовими стручками, цибулею, ніжними артишоками, рожевою шинкою, сардельками-чорісо, яйцями, овечим сиром, скибками пшеничного хліба та свіжою зеленню, щойно зірваною з городу. Серед усього цього достатку височів глечик із вином. Даніель спочатку вирішив, що це – вино з Ла Ріохи. Але, розкуштувавши, зрозумів, що п'є місцевий напій, від якого помітно віддавало хвоєю та чабрецем.

  Сеньор Бедойя не поскупився на частування. Кмітливий напівміщанин-напівселянин зрозумів, що замовити вивіску йому обійшлося б дорожче. Розчулений, вдячний, він наказав дружині приготувати для художника чудову вечерю, як для тих постояльців, які не скупилися на витрати. До того ж, хазяїн був упевнений, що левова частка наїдків потрапить у його власне черево, а не в худий живіт Даніеля.

  Набивши рота куркою, Даніель зауважив:

  - Якщо ви всіх так смачно годуєте, то, напевно, у вас немає відбою від постояльців.

  - Гріх скаржитися, – добродушно кивнув сеньор Бедойя і підлив ще вина у склянку гостя та у свою власну. – Сьогодні не найкращий день, все ж таки, окрім вас та тих трьох бідолах, що сидять за сусіднім столом, у мене зупинилися торговець зерном, зброєносець та чернець.

  - Де вони? Чому не вечеряють разом із нами? – поцікавився Даніель.

  - Торговець втомився з дороги і попросив вечерю до кімнати, щоб лягти спати раніше. Зброєносець дав якусь там лицарську обітницю провести ніч у пості та молитві. А брат-кармеліт замовив пару смажених яєць зі шпинатом і теж зачинився у кімнаті. Напевно, теж молиться, як і належить ченцю, – охоче пояснив хазяїн.

  За сусіднім столом троє селян мовчки та жадібно їли мігас – їжу бідняків. Ця нехитра страва робилася з хлібних крихт, змочених оливковим маслом, до яких хазяйка додавала шматочки сала або чорісо, не доїдені більш заможними постояльцями.

  - Тобто, ви процвітаєте? – запитав Даніель, озираючи побілені стіни та важкі дубові столи таверни.

  - Так, друже. І цим я завдячую моїй дорогій дружині. Вона стежить за чистотою та порядком, готує їжу та піклується про постояльців. Той, хто хоча б  раз зупинився у мене, повертається вдруге і втретє. На превелике щастя для мене, хазяї інших гостинних дворів не завжди розуміють, що саме важливо у нашій справі.

  - Ви кажете правду! – підтвердив Даніель, ласуючи курячою ніжкої. – Якщо мені колись доведеться проходити або проїжджати цією дорогою, то я зупинюся тільки у вас. Ніде раніше мені не подавали таку чудову вечерю, та ще й приготовлену прекрасними ручками.

  Даніель підвівся і галантно вклонився дружині сеньора Бедойї. Молода жінка вдячно кивнула і, відводячи погляд, вп'ялася дрібними гострими зубками в шматок шинки, який делікатно тримала двома пальчиками, блискучими від жиру.

  - Бачиш, Хуаніто, – зрадів сеньйор Бедойя. – Завдяки тобі у нас з'явився ще один задоволений клієнт.

  Він грайливо обхопив дружину за талію і засміявся. Хуаніта теж усміхнулася. В її усмішці було стільки запалу і лукавства, що Даніель розвеселився.