Розділ  7

  Мартін Бедойя, хазяїн гостинного двору, сидів на табуреті біля пошарпаних дерев’яних дверей. Склавши на животі міцні смагляві руки, схожі на копчені курячі стегенця, він поглядав на дорогу: чи не йде з півдня якийсь паломник. У церкві Сан Мігель давали безкоштовний притулок тим, хто йшов поклонитись гробниці святого апостола Сантьяго. Але завжди знаходилися ті, хто не задовольнявся ночівлею на холодній підлозі та тарілкою рідкої юшки. Хто міг заплатити за кімнату з ліжком та пристойний обід, той зупинявся у Мартіна Бедойї.

  День видався невдалим. З десяти кімнат лише три знайшли постояльців, а сонце вже хилилося на захід, і тінь від високого мура, що оточував містечко Монте Амарго, впала на обличчя Мартіна Бедойї. Його смагляве лице з широкими густими бровами, коротким носом та великими повними губами, від тієї тіні виглядало ще похмурішим.

  Гостинний двір знаходився за міськими мурами, неподалік від Південної брами. Так було вигідніше. Коли заходило сонце, міська брама зачинялася, і тоді ті, хто зпізнився, були змушені заночувати у Мартіна Бедойї. Звичайно, жити поза міськими стінами означало наражатися на небезпеку, яка не завжди окупається жменькою зароблених монет. Але сеньйор Бедойя звик покладатися на апостола Сантьяго і Святого Мартіна, якого шанував як свого покровителя. Дерев'яні статуї обох святих він розмістив по обидва боки дверей свого постоялого двору. І щодня, не шкодуючи грошей, запалював перед статуями свічки.

  Сьогодні паломники чомусь не йшли. Мартін Бедойя, нудьгуючи, задрімав. Прокинувся через те, що його нібито в груди штовхнули. Перед постоялим двором стояв молодик і, нахабно посміхаючись, роздивлявся стару обшарпану вивіску. Повіяв вітер. Іржавий ланцюг, на якому трималася вивіска, рипнув і захитався. Посмішка подорожнього стала ще ширшою, на думку Мартіна Бедойї – ще нахабнішою.

  Мартін покректів та підвівся з табурету. Прийняв таку ж саму позу, як і нахабний молодик: розставив ширше ноги і вперся кулаками в стегна. В’їдливо запитав:

  - Чого витріщився? Читати не вмієш? Так там написано: «Гостинний двір»? Якщо тобі потрібна ночівля і вечеря – плати гроші і залишайся. Якщо ні – хапай свою торбу і забирайся звідси. Давай, швидко! Нема чого тут стояти і відлякувати порядних людей, які можуть з'явитися будь-якої миті. Тому що я даю ночівлю тільки порядним людям, і не пускаю на мій двір усіляких волоцюг.

  - Анітрохи не сумніваюся, – не змінюючи виразу обличчя, відповів молодик. – У вас чудовий гостинний двір. Я йду з самісінької Сарагоси і можу засвідчити, що дорогою зустрів мало таких дворів. Тому й здивувався, бачачи, що замість гідної вивіски, яка б послужила прикрасою, ви задовольняєтеся оцією жалюгідною руїною, яка гойдається на іржавих ланцюгах.

  Мартін Бедойя спідлоба роздивлявся гостя. Той виявився не таким і молодим, як здавався з першого погляду. У кутиках очей та на лобі вже з’явилися перші тоненькі зморшки. Скоріше за все, незнайомцю було десь між тридцятьма п'ятьма і сорока роками. Але невисокий зріст і худорлявість надавали йому молодого вигляду. Біля ніг мандрівник склав нехитрі пожитки – шкіряну торбу зі змінним одягом та дерев'яну скриньку незрозумілого призначення. На скриньці чорною фарбою було виведено ім'я власника: Даніель Аріста.

  Сеньор Бедойя, незважаючи на багаторічний досвід, що дозволяв йому одним-єдиним поглядом визначити стан гаманця постояльця, не міг зрозуміти, хто перед ним – звичайний мандрівник чи паломник до могили апостола Сантьяго. Паломники, зазвичай, ходили з палицею, а на ногах мали дерев'яні черевики, які не так просто стоптати. Ні того, ні іншого у Даніеля Арісти не було.

  - Так, вивіска, справді, стара, – скрушно промурмотів хазяїн.

  Мартін Бедойя і далі продовжував вишукувати у вигляді дивного гостя зачіпку, за якою можна було б визначити: багатий він чи бідний, ідальго чи з простолюду, чистокровний християнин чи має домішку мавританської крові чи, боронь Боже, єврейської. Останнім часом у королівстві Арагон почали звертати увагу на чистоту крові.

  Незнайомець був білошкірим, хоча й засмаг під сонцем, яке у цих краях палить навіть узимку. Це було помітно, коли він змахував руками, і тоді з-під рукава виднілася смужка незасмаглої шкіри. Його хвилясте волосся, рівно підстрижене трохи вище плечей, було темно-русявим, а очі мали зелено-карий відтінок. «Чистої крові, зі старих християн», – задоволено подумав Мартін Бедойя.

  - Стара? Та вона, напевно, висить тут з часів короля Раміро! – вигукнув Даніель.

  Хазяїн ображено відповів:

  - А що робити, якщо ледарі-художники просять купу золотих флорінів за свою мазню? Я не люблю даремно викидати гроші на вітер.

  - Чому ви називаєте художників ледарями? – невинно запитав Даніель. І відразу ж отримав вичерпну відповідь:

  - Бо вони такі і є. Порядні люди з ранку до заходу сонця працюють у поті чола. А художники, наче діти малі, малюнки вимальовують. І скажу вам по секрету – сеньор Бедойя довірливо нахилився до гостя і навіть підморгнув йому. – Що то за картинки! – він обережно  озирнувся і, переконавшись, що ніхто не підслуховує, прошепотів: – Голих жінок! Які безсоромники!

  Даніель потамував бажання засміятися. Він присунувся до хазяїна, теж по-змовницьки прикрив долонею губи і відповів:

  - Я теж хочу сказати вам по секрету: я – художник. Але будьте спокійні: голих жінок я ніколи не малював. І взагалі, я – людина порядна і чесна. А щоб ви в цьому переконалися, я зроблю чудову нову вивіску для вашого гостинного двору і нічого за це не візьму.