Розділ  6

  Отець Себастьян повернувся до Монте Амарго наступного дня. Отець Умберто зустрів його біля кам'яної чаші зі святою водою. Запитав:

  - Ну як, сповідали дона Хорхе?

  - Сповідав, – відповів отець Себастьян. – І відразу ж відспівав. Дон Хорхе помер через дві години після мого приїзду. Встиг, слава Господу.

  - У нас теж відспівування.

  Отець Умберто вказав на жалобні ноші, що стояли перед вівтарем, оточені шістьма високими свічками. На ношах лежало тіло, сповите саваном і покрите чорним покривалом. Отець Себастьян тільки зараз помітив їх.

  - Хто помер?

  - Раба Божа, яка за життя носила ім'я Марія де ла Крус Родрігес.

  - Марікрус? Донька Хіля Родрігеса?

  - Так.

  - Дивно, – промовив, відвертаючись, отець Себастьян. – Здорова була дівка, хоч зараз у солдати віддавай. Від чого вона померла?

  - Її задушили. А перед смертю позбавили цноти.

 - Ось як... – отець Себастьян трохи помовчав, а потім додав: – Дивно, що Марікрус взагалі зберегла ту цноту. Я думав, що вона давно втратила її, бавлячись з Начо Перейрою десь у лісі чи у стозі сіна.

  Отець Умберто не відповів. Замість відповіді він скорчив гримасу, яка могла означати будь-що. Двом священникам, зазвичай, буває затісно в одній церкві. Якщо їх не пов'язує дружба, то між ними з’являється суперництво.

  Отець Себастьян полишив отця Умберто самотньо стирчати біля чаши зі святою водою і підійшов до покійниці. Крізь чорне покривало вгадувалися обриси жіночого тіла – не міцного та пружного, як за життя, а схожого на мішки з борошном, кинуті в кутку комори.

  - В руки твої, Господи, – прошепотів священик, осіняючи хрестом покійницю.

  Від тіла Марікрус Родрігес здіймався поганий запах. «Треба якнайшвидше поховати її», – гидливо подумав отець Себастьян. Затиснувши носа, він обернувся до отця Умберто. Запитав:

  - Коли вона померла?

  - Тіло знайшли вчора вранці.

  - Чому досі не поховали?

  - Хіль Родрігес хотів, щоб саме ви відспівали його доньку.

  У словах отця Умберто пролунала образа. Отець Себастьян мовчки посміхнувся. Прямуючи у бік ризниці, він кинув через плече:

  - Надішліть у ризницю служку. Нехай допоможе мені одягтися. І накажіть дзвонарю дзвонити до похорону. Навіщо зволікати? Могила, мабуть, викопана з учорашнього дня...

  Отець Умберто образився (невже він хлопчик на побігеньках?!), але виду не подав. Знайшов диякона і переклав на нього доручення отця Себастьяна. Поки диякон шукав Алонсо і бігав на дзвіницю, отець Умберто став навколішки перед вівтарем.

  Молодий священник молився пристрасно, але неуважно. У пам’яті зринула байка, яку у дитинстві розповів йому батько. Орел, присівши на вершину скелі, побачив ящірку і здивовано запитав: «Як ти сюди потрапила?» «Приповзла», – відповіла ящірка. Так, він, Умберто, не орел. Високо літати – не його доля. Але що заважає йому стати ящіркою, хитрою, честолюбною, такою, що вперто плазує догори, долаючи камінь за каменем, ущелину за ущелиною?.. Зараз отець Себастьян користується пошаною у городян. Він очолює урочисті процесії на Великдень та Різдво, його кличуть до вмираючих, він вінчає молодят та занурює у хрестильну купіль новонароджених. У години, відведені для сповіді, перед сповідальнею отця Себастьяна вишиковується черга, а до отця Умберто лише час від часу приходять найбідніші з парафіяни. Але дуже скоро все зміниться. Ящірки, як відомо, хитріші від орлів.

  Дзвонар Домінго був справжній майстер дзвонарної справи. Angelus під його мозолистими руками звучав витончено і радісно, ​​як спів птахів перед світанком. Прокидатися під такий дзвін – одне задоволення. До обідні Домінго кликав гулким та урочистим подзвоном. На вінчаннях дзвонив радісно, ​​на хрестинах – ніжно, наче ангели з небес сміються. А зараз, на похороні, дзвони тужливо стогнали. І стискалося серце у жителів Монте Амарго, які, занедбавши справи, поспішали до церкви, щоб проводити в останню путь нещасну Марікрус Родрігес. І згадували про смерть, про вічність, про Бога...

  Не минуло й десяти хвилин, як храм наповнився. На передній лаві похмуро сидів Хіль Родрігес, що одягнув поверх звичного лахміття чорну куртку, позичену кимось із сусідів. Він оплакував доньку, але ще більше – сердився на неї за те, що вона так недоречно померла. Нікому тепер прибратися в хаті, випрати одяг в річці. Доведеться Хілю самому доїти кіз та варити боби з салом.

  Отець Себастьян прочитав молитву і покропив покійницю святою водою. Відвертаючись до вівтаря, пошепки запитав у отця Умберто:

  - Вже відомо, ​​хто вбивця?

  Той відповів, спритно вставляючи слова у латинську молитву:

  - Підозрюють Начо Перейру.

  - Його посадили до в'язниці?

  - Ні. Негідник втік. Ловлять.

  Піднявши голос, отець Себастьян промовив:

  - Прийми, Господи, душу її.

  І паства озвалася:

  - Амінь.