Розділ  5

  У час між сієстою і вечірньою службою до Монте Амарго прибув захеканий гінець – сільський хлопчина років сімнадцяти, довгоногий і витривалий, з тих, кого небагаті ідальго пихато називають скороходами і відправляють у невідкладних справах, ненадовго відірвавши від стайні або польових робіт. Гінець зупинився біля міської брами і, жмакаючи у спітнілих руках жалюгідну подобу капелюха, перехрестився на статую Богоматері, покровительки паломників. Заїкаючись від страху, він запитав у стражників, де можна знайти отця Себастьяна. І зрадів, коли йому вказали на хрест, що вінчав дзвінницю церкви Сан Мігель.

  Гінець увійшов у прохолодну напівтемряву церкви. Усередині храму було порожньо. Тільки порався у свічників, відчищаючи плями застиглого воску, темноволосий хлопчик. Він був ровесником самого гінця, але відрізнявся від нескладного селянина тонкими рисами обличчя та одухотвореністю у великих карих очах.

  Церковного служку звали Алонсо де Мендоса і Веласкес, але його пошарпаний одяг не личив до такого гучного і шляхетного імені. На прохання гінця він викликав із ризниці отця Себастьяна. Священик не звелів йому забиратися геть, тому Алонсо, повернувшись до перерваного заняття – чищення свічників, мимоволі почув, у чому справа. Один ідальго, замок якого знаходився у десяти милях від Монте Амарго, зібрався помирати. Молитви власного капелана йому здалися недостатніми, тому він послав за отцем Себастьяном. Священик досить швидко розібрався у заплутаних поясненнях гінця, поставив кілька запитань і звелів Алонсо підготувати предмети, необхідні для останнього причастя.

  Гінець негайно побіг назад, до замку, щоб скоріше повідомити помираючому хазяїну, що священик ось-ось прибуде. Нехай не спішить помирати.

  Отець Себастьян виїхав з міських воріт через годину. Зазвичай він їздив на віслюку, але сьогодні вирів замінити віслюка на мула. Мули не такі повільні, а час важливий, коли йдеться про смерть. До сідла була прив’язана кипарисова скринька, в якій зберігалася епітрахиль, облатки, потир, миро, ладан і кадильниця. У помічники отець Себастьян узяв юного Алонсо, але, опинившись за брамою, передумав і відіслав юнака назад, до церкви.

  - Біжи швидше додому, поки не зночіло і стражники не зачинили браму, – звелів він.

  - А як же ви, отче? – здивувавася Алонсо де Мендоса. – Хто буде прислуговувати вам при останньому причасті?

  - При вмираючому знаходиться капелан, тож без допомоги я не залишусь, – відповів священник. 

  Алонсо де Мендоса запитав:

  -  Отче Себастьян, а вам не страшно подорожувати вночі на самоті?

  - Господь завжди захистить того, хто йому вірно служить, – усміхнувся священник. – Не хвилюйся. Нічого зі мною не трапиться. Сутана захищає від розбійників не гірше, ніж щит та меч лицаря.

  Вечоріло. Сірі сутінки повільно повзли зі сходу. У той бік потрусив вухастий мул, відвозячи отця Себастьяна прямо у темряву.

***

  А вранці у Монте Амарго трапилося лихо.

  Отець Умберто, молодий священнослужитель якого два роки тому надіслали з єпархії на допомогу отцю Себастьяну, відслужив ранкову месу. Віруючих було небагато, бо ж не неділя. Та й ті швидко розбіглися у справах. Храм спорожнів. Алонсо де Мендоса допоміг священникові перевдягтися у ризниці і вийшов, щоб замінити свічки, що згоріли, і простежити, чи добре миє підлогу Хосефа Перейра, яку найняли для брудної роботи за один флорін на місяць і відпущення гріхів. Від неохайної Хосефи пахло потом і кислою юшкою. З роботою вона справлялася погано, залишаючи на підлозі брудні плями. Але Алонсо жалів немолоду вдову і не скаржився на неї. Навіщо? Адже парафіяни, що за кілька годин прийдуть у церкву на наступну службу, знову натопчуть.

  Монотонну тишу перервав дзвін. Не мелодійний заклик до меси, не спокійний гучний подзвін, що відраховує час, а шалене безладне калатання, від якого лопаються барабанні перетинки і холодшає у грудях. Алонсо не знав, що й думати: чи пожежа спалахнула, чи маври напали (чого, слава тобі Господи, не пам'ятають навіть старожили), чи дзвонар просто з'їхав з глузду.

  Алонсо де Мендоса вибіг із церкви на площу. За служкою поспішили диякон і сакристан, теж налякані. Отець Умберто, вийшовши з ризниці, теж ледь не побіг, але вчасно перейшов на неспішний крок, пристойний його сану.

  А на площі юрмився народ. З вуст у вуста передавалась неймовірна звістка: Марія де ла Крус Родрігес або просто Марікрус, донька пастуха Хіля Родрігеса, знайдена мертвою!

  Дівчина на світанку погнала на пасовище кіз свого батька і не повернулася додому. Її знайшли хлопчаки, що йшли купатися у невеличкій річці, яку місцеві жителі називали Ріоверде – Зелена річка. Марікрус лежала на березі у заростях очерету. Її обличчя було прикрите задертою спідницею, а голі ноги виставлені напоказ. Хлопчаки спочатку подумали, що дівчина заснула, а з вовняною спідницею погрався вітер. Вони довго хихотіли, розглядаючи ноги Марікрус, повні та білі, як овечий сир. Потім почали жбурляти в неї камінці. Ось тоді й запідозрили недобре. Один камінь влучив у голову Марікрус, але вона не прокинулася і не обсипала хлопчаків лайкою. Перезирнувшись, вони підійшли ближче. Зісмикнули з обличчя дівчини спідницю і розбіглися з диким ревінням: Марікрус була мертвою. Її очі стали схожими на скло, розпухлий язик вивалився з рота, а на шиї виднілися синці – сліди чиїхось рук. Полишивши одяг біля тіла дівчини, хлопчаки розбіглися і рознесли по місту страшну новину.