Сестра Урсула замовкла і похилила голову, очікуючи на вирок. А отець Себастьян довго не міг отямитися від враження, яке справила на нього розповідь черниці.
Йому доводилося вислуховувати багато подібних сповідей, і навіть набагато цікавіших, прикрашених пікантними подробицями. Чоловіки грішили більше й частіше, але їхні сповіді зазвичай були сухими та короткими. Але жінки, жінки!.. Їхні голоси тремтіли від прихованої пристрасті, коли вони каялися в гріхах. Але було видно, як вони смакують своє падіння і горять бажанням згрішити ще раз. Отець Себастьян іноді помічав яскравий рум'янець на їхніх лукавих обличчях. Звісно, він суворо сварив легковажних грішниць, а потім давав їм відпущення гріхів. Бо знав: чим більше грішать парафіяни, тим частіше вони ходять до церкви, тим дзвінкіше падають монети в кружку для милостині, яку під час церковної служби сакристан проносить між рядами скамниць.
Сповідь Урсули була напрочуд чистою. У ній не було кокетства, ні бажання прикрасити або приховати свої справжні почуття, чим рясніли сповіді заможних міщанок або дворянок. Але вона була черницею, і говорила про тілесне бажання, яке церква вважала одним із найбільших гріхів. Сповідник завагався. З одного боку, він по-людськи розумів її, з іншого – був служителем Божим. І все-таки, священик у душі отця Себастьяна переміг людину. Але ця бліда та сумна дівчина з обличчям святої зі старовинних картин викликала у священника співчуття. Отець Себастьян подумав, що не зможе покарати сестру Урсулу так, як слід вчинити з монахинею, яка поклялася берегти чистоту та непорочність, але не дотрималася обіцянки.
Священник промовив:
- Бачу, дочко моя, що твій гріх залишився уявним. І все-таки, я не можу дати тобі відпущення, поки ти повністю не позбудешся брудних думок. Епітимія твоя така: щовечора, відходячи до сну, після звичайних молитв, прочитай двадцять разів «Отче наш». Кайся, стоячи на колінах, щоб відчувати біль і холод, що йде від каменю. Коли страждає тіло – душа очищається.
Сестра Урсула кивнула.
- А щодо твоїх безсоромних сновидінь... Це спокуса диявола, який намагається зменшити славу Христову, штовхаючи в безодню його служителів, – продовжував отець Себастьян. – Згадай Святого Антонія. Демон з'являвся йому в пустелі в образі прекрасної жінки з пишними формами. Але святий здолав спокусу, помноживши тим самим славу Господа Бога і присоромивши одвічного ворога його. Подолай і ти свого диявола! А я завжди буду поруч, щоб допомогти тобі порадою.
Сестра Урсула слухняно похилила голову.
- In nomine Patris et Filiis et Spiritus Sancti, – отець Себастьян осінив хрестом черницю, яка стала на коліна, і завершив сповідь.
- Amen, – ледь чутно озвалася вона.
Сестра Урсула вийшла з монастирської церкви. Свіжий вітер, який доносив з сусіднього лісу пахощі хвої та чабрецю, вдарив їй в обличчя. Стало легко та приємно, наче з душі впав камінь. Вона навіть пожалкувала, що довго мовчала і тим самим мимоволі продовжувала свої душевні страждання.
Черниця повернулася до повсякденних занять – молитви та праця на потребу монастиря. Вона раділа, думаючи, що накладена покута допоможе їй позбутися нічних спокус. І сумувала з тієї ж причини.
***
Отець Себастьян теж вийшов із церкви на галерею, яка оточувала монастирський двір. За три години, проведені у сповідальні, очі звикли до напівтемряви. Священник, мружачись, долонею захищався від яскравого сонця. Він не бачив нічого, окрім жовтих кіл, які, пульсуючи, обпікали зіниці. Тому й здригнувся від переляку, коли якась чорна безформна тінь насунулася на нього. Він ледь не скрикнув, однак по мірі того, як зір приходив у нормальний стан, тінь, що спочатку налякала його, набула знайомих обрисів настоятельки монастиря. Поважна абатиса, мати Леонарда, невисока пухка жінка з рум'яними щоками та блакитними очима, доброзичливо посміхнулася отцю Себастьяну.
- Добрий день, отче. Благословіть. Я налякала вас? Вибачте, якщо моя несподівана поява перервала ваші думки.
- Ні ні! – квапливо вигукнув отець Себастьян. – Не турбуйтесь, мати Леонардо, ви анітрохи не заважаєте мені. То я винен, а не ви. Замислившись, я не помітив вашої появи.
Абатиса поцікавилася:
- Про що ви думали, отче? У вас було таке стурбоване обличчя... Невже одна з моїх овечок скоїла смертний гріх?
- Я думав про те, наскільки велика милість Господня, – суворо відповів священик.
Мати Леонарда зніяковіла:
- Отже, моя поява – невчасна? Не можна відволікати розмовами про земне людину, яка зайнята думками про небесне.
- Про що ви хотіли поговорити зі мною? – сухо запитав отець Себастьян, перериваючи можливі розпитування.
- Так, незначні дрібниці, – піводячи очі до небес, зітхнула настоятелька. – Мене непокоїть стан монастирської церкви. Вам не здається, що вона прийшла у занедбаний стан?
- Це не дрібниці, мати Леонардо, – жваво запротестував отець Себастьян. – Навпаки, це – важливе питання. Церква – дім Божий. Піклуватися про неї – наш обов'язок.
Абатиса зашарілася. Доживши до п'ятидесяти років, ця добродушна жінка примудрилася зберегти наївність, властиву дітям.
- Дякую вам, отче. Ви такі добрі...