Розділ  4

  Сестра Урсула замовкла і похилила голову, очікуючи на вирок. А отець Себастьян довго не міг отямитися від враження, яке справила на нього розповідь черниці.

  Йому доводилося вислуховувати багато подібних сповідей, і навіть набагато цікавіших, прикрашених пікантними подробицями. Чоловіки грішили більше й частіше, але їхні сповіді зазвичай були сухими та короткими. А жінки, жінки!.. Їхні голоси тремтіли від прихованої пристрасті, коли вони каялися в гріхах. Було помітно, як вони смакують своє падіння і горять бажанням згрішити ще раз. Отець Себастьян іноді помічав яскравий рум'янець на їхніх лукавих обличчях. Звісно, він суворо  сварив легковажних грішниць, а потім давав їм відпущення гріхів. Бо знав: чим більше грішать парафіяни, тим частіше вони ходять до церкви, тим дзвінкіше падають монети в кружку для милостині, яку під час церковної служби сакристан проносить між рядами скамниць.

  Сповідь Урсули була напрочуд чистою. У ній не було кокетства, ні бажання  прикрасити або приховати свої справжні почуття, чим рясніли сповіді заможних міщанок або шляхтянок. Але вона була черницею, і говорила про тілесне бажання, яке церква вважала одним із найбільших гріхів. Сповідник завагався. З одного боку, він по-людськи розумів її, з іншого – був служителем Божим. І все-таки, священник у душі отця Себастьяна переміг людину. Але ця бліда та сумна дівчина з обличчям святої зі старовинних картин викликала у священника співчуття. Отець Себастьян подумав, що не зможе покарати сестру Урсулу так, як слід вчинити з черницею, яка поклялася берегти чистоту та непорочність, але не дотрималася обіцянки.

  Священник промовив:

  - Бачу, дочко моя, що твій гріх залишився уявним. І все-таки, я не можу дати тобі відпущення, поки ти повністю не позбудешся брудних думок. Епітимія твоя така: щовечора, відходячи до сну, після звичайних молитов, прочитай двадцять разів «Отче наш». Кайся, стоячи на колінах, щоб відчувати біль і холод, що йде від каменю. Коли страждає тіло – душа очищається.

  Сестра Урсула кивнула.

  - А щодо твоїх безсоромних сновидінь... Це спокуса диявола, який намагається зменшити славу Христову, штовхаючи в безодню його служителів, – продовжував отець Себастьян. – Згадай Святого Антонія. Диявол з'являвся йому в пустелі в образі прекрасної жінки з пишними формами. Але святий здолав спокусу, помноживши тим самим славу Господа Бога і присоромивши одвічного ворога Його. Подолай і ти свого диявола! А я завжди буду поруч, щоб допомогти тобі порадою.

  Сестра Урсула слухняно похилила голову.

  - In nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti, – отець Себастьян осінив хрестом черницю, яка стала на коліна, і завершив сповідь.

  - Amen, – ледь чутно озвалася вона.

  Сестра Урсула вийшла з монастирської церкви. Свіжий вітер, який доносив із сусіднього лісу пахощі хвої та чебрецю, вдарив їй в обличчя. Стало легко та приємно, наче з душі впав камінь. Вона навіть пожалкувала, що довго мовчала і тим самим мимоволі продовжувала свої душевні страждання.

  Черниця повернулася до повсякденних занять – молитов та праці на потребу монастиря. Вона раділа, думаючи, що накладена покута допоможе їй позбутися нічних спокус. І сумувала з тієї ж причини.

***

  Отець Себастьян теж вийшов із церкви на галерею, яка оточувала монастирський двір. За три години, проведені в сповідальні, очі звикли до напівтемряви. Священник, мружачись, долонею захищався від яскравого сонця.  Він не бачив нічого, окрім жовтих кіл, які, пульсуючи, обпікали зіниці. Тому й здригнувся від переляку, коли якась чорна безформна тінь насунулася на нього. Він ледь не скрикнув, однак у міру того, як зір повертався до норми, тінь, що спочатку налякала його, набула знайомих обрисів настоятельки монастиря. Поважна абатиса, мати Леонарда, невисока пухка жінка з рум'яними щоками та блакитними очима, доброзичливо усміхнулася отцю Себастьяну.

  - Добрий день, отче. Благословіть. Я налякала вас? Вибачте, якщо моя несподівана поява перервала ваші думки.

  - Ні, ні! – квапливо вигукнув отець Себастьян. – Не турбуйтеся, мати Леонардо, ви анітрохи не заважаєте мені. То я винен, а не ви. Замислившись, я не помітив вашої появи.

  Абатиса поцікавилася:

  - Про що ви думали, отче? У вас було таке стурбоване обличчя... Невже одна з моїх овечок скоїла смертний гріх?

  - Я думав про те, наскільки велика милість Господня, – суворо відповів священник.

  Мати Леонарда зніяковіла:

  - Отже, моя поява – невчасна? Не можна відволікати розмовами про земне людину, яка зайнята думками про небесне.

  - Про що ви хотіли поговорити зі мною? – сухо запитав отець Себастьян, перериваючи можливі розпитування.

  - Так, незначні дрібниці, – піводячи очі до небес, зітхнула настоятелька. – Мене непокоїть стан монастирської церкви. Вам не здається, що вона занедбана?

  - Це не дрібниці, мати Леонардо, – жваво запротестував отець Себастьян. – Навпаки, це – важливе питання. Церква – дім Божий. Піклуватися про неї – наш обов'язок.

  Абатиса зашарілася. Доживши до п'ятдесяти років, ця добродушна жінка примудрилася зберегти наївність, властиву дітям.    

  - Дякую вам, отче. Ви такі добрі...