Розділ  2

  ...Коли Урсулі ледве виповнилося сімнадцять років, вона закохалася у троюрідного брата, який тією весною збирався провести у будинку її батьків великодній тиждень, але глянув на дівчину – і затримався надовше.

  Був квітень. Черешні цвіли рожевим цвітом, бджоли сідали на квітки, сонце вже припікало майже по-літньому. І серце Урсули солодко завмирало, коли вона зустрічалася поглядом з темними очима кузена. Пізніше, вже в монастирі, їй втовкмачили у голову, що земне кохання – це гріх. Але тоді це почуття здавалося здавалося дівчині чистим та прекрасним, як квіти черешні. Урсула й досі зберігала між сторінками молитовника засушену квітку – жалюгідний символ тієї її першої та останньої весни.

  Троюрідного брата звали Фернандо Енрікес. Звичайне ім'я, нічим не примітне. Але для закоханої дівчини це випадкове поєднання букв звучало як чарівна музика. Вона зачинялася у своїй опочивальні, сідала на підлогу і, обхопивши руками коліна, повторювала його ім'я сотню, тисячу разів поспіль, аж поки не паморочилось у голові.

  Протягом пообідньої сієсти Урсула мала відносну свободу. Ніхто не заважав їй. Батьки усамітнювалися у спальні на другому поверсі. Матері після смаженого м’яса з бобами потрібно було розпустити корсет. А благородна дама у такому непристойному вигляді не дозволяла собі тинятися по будинку, щоб її, бува, не побачили нечисленні слуги. Батько, який за обідом полюбляв випити п'ять чи шість чарок молодого вина, зазвичай завалювався на ліжко і хропів до першої зірки. Кухарка та покоївка, залишившись без нагляду, приємно проводили час, розважаючись плітками і ласуючи хазяйськими недоїдками. Залишався хіба що братик Андресіто, чотирнадцятирічний шибеник, якого не змусили б спати сієсту ні чорт, ні святі. Але ця весна пробудила його чуттєвість. Хлопець несподівано зацікавився пастушками, які, пригнавши овець на водопій, довго мили у струмку голі ноги. Андресіто здалеку стежив за ними і сподівався, що коли настане літо, то дівчата залишать на березі спідниці та сорочки і будуть купатися зовсім голими.

  Урсула переконалася, що за нею ніхто не стежить, і вийшла у широкий двір. Вона зазвичай сідала на кам'яну лаву під вікном або погойдувалася на старій дерев'яній гойдалці. І майже відразу з'являвся Фернандо.

  Хлопець теж поводився з обережністю. Він прикидався, ніби його вабила не дівчина, а гуси, яких розводив дон Андрес де Паділья, батько Урсули. Птахи містилися у величезній клітці з верболозу, яка займала добру третину двору. Кухарка щодня сипала їм у годівницю просо та ячмінь, а господар, коли перебував у грайливому настрої, хлюпав туди ж вино з плетеної пляшки, кажучи, що це піде гусакам на користь. Птахи дзьобали замочене у вині зерно, а потім трусили головами на довгих гнучких шиях і жалібно стогнали, ніби страждали від похмілля.

  Напустивши на себе вигляд знавця, кузен зупинявся біля гусиної клітки. Але його очі незмінно косилися в бік Урсули, а смаглявий палець погладжував темний пушок над губами, який юний Фернандо щиро вважав вусами. З кожним днем його погляд ставав ніжнішим, а відстань між ним та дівчиною зменшувалася. Спочатку юнак сором'язливо тупцював біля далекого краю клітки, потім пересунувся до середини. А за кілька днів Фернандо обмінявся з кузиною глибокодумними зауваженнями: до якої жирності слід відгодовувати гусей і чим їхнє м'ясо відрізняється від курячого.

  Вечорами, лежачи у ліжку, Урсула підраховувала усмішки коханого. Повторювала про себе кожне його слово. Речення: «гусячий пух годиться для подушок» чи «натерти тушку часником і чебрецем» здавалися їй витонченими, як пісні придворних менестрелів.

  День Святого Георгія – двадцять третє квітня – їй не забути ніколи. Як завжди, Урсула з нетерпінням чекала на сієсту. Напередодні вона витягла з материнської скриньки з коштовностями низку перлин, маючи намір увечері непомітно повернути прикрасу на місце. Нашвидкуруч вона оповила чорну косу тими перлами, подивилася у невеличке, трохи надщерблене дзеркало, пригладила складки темно-синьої сукні і вийшла у двір. Кузен Фернандо вже чекав біля клітки. Він нудився і дразнив гусей палицею, яку просунув між кривих дерев’яних прутів. Юнака забавляло зле шипіння і безпорадні спроби птахів дзьобнути його.

  Урсула церемонно кивнула троюрідному братові й присіла на гойдалку. Фернандо Енрікес перестав дражнити гусей і відповів не менш церемонним поклоном. Розпочалася розмова.

  - Як ви почуваєтеся, кузене?

  - Чудово. А ви, кузино?

  - Добре, дякую. Вам сподобався обід?

  - Боби зі свининою були смачні, але надто важкі для шлунка, – відповів Фернандо, який з апетитом вм'яв дві тарілки страви і не посоромився попросити добавки.

  Урсула почервоніла. І справді, що це спало на думку матінці? У них такий поважний гість, а вона замовляє куховарці селянську страву! Дівчина промовила, винувато похнюпившись:

  - Завтра п'ятниця, пісний день. До столу подадуть рибу.

  - Ненавиджу п'ятницю! – скривився Фернандо. І, схаменувшись, швидко додав: – Не саму п'ятницю, звичайно, а рибні страви. День, коли наш Спаситель був розіп'ятий на хресті нечестивцями, я поважаю як належить.

  Юнак крадькома озирнувся: чи не підслухав хтось? Як би не донесли його необережні слова Церкві, яка у останні роки захопилася пошуком єретиків та нечестивців. На подвір'ї нікого не було, окрім наївної Урсули та дурних гусей. Фернандо полегшено перехрестив рота. Запитав:

  - Завтра вранці ви підете до церкви?