4 Розділ. Знайомство із майбутнім ворогом.

Еланія Віржент
Що ж нарешті я змусила себе одягнути весільну сукню та корону, яка так красиво лежала на моїй голові, але ця краса важка ноша для мене. Я впевнена, що влада не принесе мені великого щастя, швидше біль і розчарування, це все, на що вона спроможна. Насправді я боялась не одружуватись із Генріхом, а прожити все життя в нелюбові та ненависті до нього. Я хотіла плакати, моє серце розривалось, але я не звикла, щоб хтось бачив мої емоції, тому я взяла себе в руки і
попрямувала до дверей, обережно поправляючи свою сукню. Біля дверей мене чекала моя подруга і покоївка Анріка, не знаю чому, але я ій справді довіряла.
- Ви найпрекрасніша з усіх королев цього королівства, Ваша Величносте! Вашій красі можна тільки позаздрити!
- Дякую тобі за такі слова, проте я невпевнена, що мій внутрішній стан відповідає зовнішньому.
Все дуже заплуталося.
- Єдина порада, яку я можу Вам дати Ваша Величносте, це слухати своє серце, а якщо воно ще й заодно із Вашим розумом тоді Ви можете бути впевнені, що робите все правильно!
- Дякую тобі, дякую за все!
Анріка посміхнулась мені і показала поглядом, що пора йти.
- Що ж вперед, зараз або ніколи! - промовила я тихо собі та рушила йти до тронної зали.
Поки що правити нам не дозволено, тому що король ще живий, нехай дарує йому Господь догих літ звичайно ж. Я не та людина, що полює на владу та корону, ні, тому що я теж принцеса свого королівства, багата та забезпечена особа, тому мені це і не потрібно. В будь-якому випадку я завжди зможу повернутися в Еланію та правити там, звичайно ж сподіваюсь, що таких випадків не буде. Поки я роздумувала над своїм подальшим життям, не помітила, як вже була перед входом у тронну залу. До мене підійшов мій батько та подав мені свою руку. 
- Хвилюєшся? - запитав тато.
Я мовчки махнула головою, він натомість посміхнувся.
Не хвилюйся доню, якби я знав, що це загрожує твоєму життю, ніколи б цього не зробив! - тато повернув мене до себе та поцілував у голову.
- Дякую тату за все.
Тато посміхнувся і двері у залу відчинились. Як тільки ми почали йти всі люди, які були присутні у залі почали вставати. Їх було дуже багато, я навіть невпевнена, що знаю їх всіх. Мама сиділа спереду та посміхаючись, намагалась не заплакати. По другий бік від мами сиділи король та королева Елмарії, король мило посміхався, а королева невдоволено дивилась на мене.
Звичайно, що вона мене не полюбила, але я думаю, що зможу пережити це. У другому ряді я краєм ока здається помітила Лілі, це точно була вона, я ні за що не могла помилитись. Я глибоко в душі була дуже рада її бачити. Біля священника стояв Генріх і дивився на мене своїми темно-карими очима. Не знаю чого більше було у тих очах: гніву, розчарування чи любові. Хоча останнього у
ньому я бачила найменше.

Коли підходила все ближче, ставало все лячніше.
Потім батько відпустив мою руку, і я повернулась до мами, так ніби хотіла почути благословення.
- Bat leta renda! - тихенько сказала мама, але я все зрозуміла.
Це Еланійська мова, ми тільки з мамою говоримо, тато її не розуміє, а мама ще з пяти років навчила мене розмовляти. У кожного народу своя мова, проте Елмарійська більш поширена, ніж моя мова. Та й зараз здебільшого нею розмовляють лише особи королівського походження, тобто ми із мамою, ще Ліззі та мій дядько, старший брат моєї мами. До речі він теж прибув на весілля. Насправді мова мого народу важка, але я хочу навчити своїх дітей у майбутньому розмовляти мовою їхньої матері.
Що ж я стояла вже на колінах перед священником. Він почав говорити, моє серце вискакувало із грудей все більше. Я майже нічого не чула із того, що говорив священник, лише те, що я стаю дружиною Генріха.
- Еланія Віржент, чи клянетесь Ви, що завжди і в усьому будете підтримувати свого чоловіка, допомогати йому, бути з ним у горі та радості, у здоровʼї та хворобі?
- Сьогодні тут, перед Вами, я Еланія Віржент клянусь, що буду завжди і в усьому підтримувати свого чоловіка, допомогати йому, буду з ним поруч в горі та радості, у здоровʼї та хворобі, буду завжди любити та поважати, ніколи не зраджу та понесу в могилу свою любов. Я дружина Генріха Блекроуза назавжди! Навіки! - ці слова говорило моє серце, можливо я вже щось відчувала до Генріха, проте не хотіла цього показувати. І як я раніше казала, якщо полюблю, то це буде навіки.
- А Ви Генріх з роду Блекроуз, чи клянетесь Ви, що завжди і в усьому будете підтримувати свою дружину, допомогати їй, бути з нею у горі та радості, у здоровʼї та хворобі?
- Клянусь.
Це коротке слово було сказане із такою пустотою, мені шкода його. Чому? Тому, що ця людина просто заплуталась в собі і все. І в цьому ніхто окрім нього самого не винен. Генріх думає, що я чи моя сім'я якось вплинула на хворобу його батька, проте він сильно помиляється. 

Я не хотіла про це думати, та й мені навіть не дали цього зробити, тому що спочатку священник подав нам пера та папір, де ми розписались та прозвучали слова, які назавжди все змінять, моє життя, мрії, надії.. Все, абсолютно все.. 

- Перед Богом та верховними монархами Елмарії я проголошую Вас чоловіком та дружиною. 

Після цих слів ми піднялись, а зала наповнилась оплесками та криками із побажаннями щасливого життя та майбутнього щасливого правління. Десь у залі чулись привітання Еланійською. Певне мій дядько викрикував.

Генріх взяв мою голову у свої руки та ніжно поцілував у чоло. Здається, що час зупинився на цьому моменті. Я взяла своїми руками його руки та подивилась на нього, у його ніжні та в той час вже такі рідні очі. Він теж дивився на мене, але не таким щирим поглядом, як хотілось б.

Ми вийшли із тронної зали та попрямували на великий балкон, де ми мали б зустрітись із своїм народом. Насправді я трішки хвилювалась, але знала, що все неодмінно пройде добре. 

- Не хвилюйся, народ у Елмарії насправді дуже привітний.

- Та я і не хвилююсь! - відповіла я, намагаючись не показувати страх.