Книга 12

Коли Нью-Йорк заснув, а в Токіо трудовий день дійшов кінця, у Берліні був іще ранок. І тим більш неждано було отримати погрозу від Факі Батея: «У тебе теж є слабке місце, і я знайду його».

Літній чоловік на ймення Грегол Маргіані, злочинець, чиє ім’я красувалось у списках Інтерполу, байдуже стенув плечима. У нього ніколи не було конфліктів із Факі, то чому той почав йому погрожувати? В задумі постукав ручкою по столі, а потім замовив помічникові ще одну каву й подивився на годинник: була 9:20.

І в цей же час у Стокгольмі молодий поліціянт Метью Оланд почав свій звіт. Він і його колеги сиділи у конференц-залі за овальним столом. І всі, крім Ульсон, були в цивільному вбранні.

– Спочатку здавалося, що це випадкові вбивства. Тепер ми розуміємо, що це був початок війни всередині банди «Рахмат», – поліціянт обвів поглядом колег. Він підготував чудову доповідь із презентацією й почувався впевнено, хоча серед колег так само вважався неопереним новачком. Більшість із них слухали уважно, й навіть начальник, Уве Ліндберг, кивав схвально.

І все-таки була людина, якій він не подобався. Й не важливо, гарна його доповідь чи ні. Жінка-поліціянт із першого дня роботи у відділі докучала йому безкінечним потоком негативу. Ось і зараз він знову наткнувся на глузливий погляд Ульріки Ульсон, покликаний збити з нього пиху. Але доповідач не знітився і продовжив:

 – Перше вбивство сталося у серпні в Туреччині, і тоді ми на нього, з цілком зрозумілих причин, не звернули уваги. Однак потім біля торгового центру у Стокгольмі двоє підлітків переслідували і врешті застрелили матір одного з лідерів банди «Рахмат». Підозрювані повідомили, що це була помста за вбивство Іхсана Батея в Туреччині, котрий був сином Факі Батея, який живе зараз у США. Иншими словами, в банді почалась міжусобна війна, і першими її жертвами стали члени родини лідерів угруповання, яке розкололося.

– Хіба вбивство матері не порушує правил банд? – перебила Ульріка доповідь Метью запитанням, сподіваючись збити його з ритму виступу.

Він і вона були з різних поколінь поліції. Ця крупна, якщо не сказати величезна, жінка почала працювати тоді, коли й освіти як такої спеціальної не було. Тоді існувало лише декілька шкіл для поліціянтів, де давали вельми поверхневі знання.

Це була генерація правоохоронців, яка свято вірила у практику. Ульсон прийшла в поліцію двадцять років тому саме з тієї причини, що вважала, що будь-який навик у поліції має практичне значення, а наукові муть і домисли відсутні геть.

На її думку, знання черпають із досвіду та розповідей колег, а практичні навички набуваються, коли працюєш на вулиці й контактуєш із живими людьми. Переслідувати злочинця і доводити діло до звинувачення – ось суть їхньої роботи, без сумніву, дуже важливої для суспільства.

І вона з гордістю багато років одяглася в поліційні атрибути, мовби в рицарські обладунки. Форма, посвідчення, машина, табельна зброя – все це вона не просто любила, а обожнювала.  

Оланд же належав до нового покоління. Зараз поліційна освіта інтегрувалася в університетську систему, яка передбачала більше теорії, ніж практики, більше адміністративних обов’язків, аніж польових. Юний, надто стрункий для чоловіка, Метью з його вічним записником і кульковою ручкою в руках, на її думку, був чимось середнім між журналістом та чиновником і не мав тієї брутальности, яка притаманна поліціянтам старої школи і яка, без сумніву, була в Урсулі Ульсон.

А ще він постійно намагався вгодити начальству і вічно бігав хвостиком за старшим помічником комісара Уве Ліндбергом, що доводило її до сказу.

Втім, Ліндберга вона теж ненавиділа. Той хоча й мав накачане тіло, міг пустити в хід кулаки, деколи був грубим та імпульсивним, але все-таки був психологічно гнучким і зміг змиритися із засиллям університетської теорії, адміністративною рутиною, політичною необхідністю і словом «толерантність» щодо емігрантів, людей усіх кольорів веселки і сексуальних меншин.

– Вчора сталося ще два вбивства в Уппсалі. Жертвами стали неповнолітні члени банди «Рахмат». Усього за два тижні було вбито вісім членів банди і три цивільних, котрі випадково виявились поруч під час перестрілок, – продовжував свій звіт Оланд.

– Чи можемо ми вважати, що липнева стрільба у Фашті була прелюдією до цієї війни? – запитав для уточнення Уве Ліндберг.

– Ні, це були підлітки, які таким чином хотіли піднятися в ієрархії південно-стокгольмського угруповання, – резюмував доповідач, – однак і вбивці матері Джанана, ворога й головного конкурента Факі Батея, й учасники літніх перестрілок у Фашті – всі були неповнолітніми.

– І це зайвий раз доводить, що пора вводити кримінальну відповідальність із більш раннього віку, – рішуче заявила Ульсон. Колеги за столом закивали головами на знак згоди, однак ніхто нічого не сказав у відповідь.

Цією фразою Ульріки закінчувались усі планерки, і цю тему обговорювали тисячу разів. Проте всі, хто був присутній, знали, що говорити про це – лише «переливати з пустого в порожнє». На законодавство в країні зазвичай поліціянти вплинути не могли. І це було гіркою правдою, з якою їм доводилось миритися із дня в день. Адже це вони були на передовій, а не чиновники у світлих сорочках із краватками.

– Ульріко, – звернувся до жінки Уве Ліндберг, – ти все ще не здала звіту.

– Умгу, – невдоволено промукала Ульсон і важкою ходою пішла працювати за свій стіл. Частину роботи, яка включала в себе пошук доказів, перевертання буквально кожного каменя на місці злочину, неодноразові допити, вона любила. Проте в обов’язки поліціянта входила й підготовка звітів про виконану роботу, і це вона люто ненавиділа. Ліндберг давно змирився з необхідністю ведення документації. Може, тому й став начальником раніше, ніж Ульсон, хоча та була старшою від нього. А може, тому, що мав більше мозку, тобто розуму, і не встрявав у ситуації, які пахли скандалом.