РОЗДІЛ 1. Закінчилось те, що й не починалося

Того вечора захотілося випити кави, хоча надворі ще не зовсім сутеніло. Квартиру огортав весняний серпанок, а сонячні промені пробивалися крізь білу тюль, наповнюючи кімнату спокоєм. Іноді накочувалася самотність, та варто було спертися на підвіконня й поглянути вдалину, на Київ — місто, що жило власним життям і ніби обіймало майже заспане сонце, — як одразу поверталося бажання мріяти.

Сонце дрімало над містом, а кава вже встигла розігнати енергію по всьому тілу.

— Варто прогулятися. Чого ж у квартирі киснути? — майнула думка, хоча десь глибоко в серці тремтіло дивне передчуття.

— Що там показує синоптик?

Погляд ковзнув до телефону.

— Ой, та нічого не зрозуміло...

Довелося ще раз підійти до вікна.

Тепла рука вислизнула назовні, перевіряючи температуру повітря. Такий спосіб завжди здавався надійнішим за спостереження за тим, як одягаються інші люди. Тож вибір пав на улюблений чорний костюм із м’якого трикотажу в рубчик, із довгими рукавами та зручними прорізами для великих пальців. До нього — кросівки, простий хвостик на голові й, звісно ж, навушники, вірні супутники таких прогулянок наодинці із собою.

До рук потрапив і яскраво-жовтий пакет — раптом дорогою захочеться заскочити до магазину.

Зачинивши двері квартири, попрямувала сходами вниз із п’ятого поверху. У навушниках одразу заграла пісня, яку останнім часом незмінно асоціювала з об’єктом своєї симпатії — The Weeknd – Is There Someone Else?

Та серце, попри зовнішній спокій, чомусь шалено калатало.

«Дивно... Може, через каву? Знала ж, що це була погана ідея...»

Музика супроводжувала аж до самого під’їзду.

На лавочках, як завжди, сиділи бабусі. Проходячи повз, привіталася з ними й отримала у відповідь теплі усмішки та кивки. Щоправда, довелося відразу вимкнути навушники й забути про мрії щодо потенційного кавалера.

Уже біля виходу одна з бабусь покликала мене.

Її імені пригадати не вдалося, хоча знайомилися ми не вперше. У пам’яті вона залишилася завдяки любові до червоного кольору, який дивовижно гармоніював із її затишним бабусиним стилем.

— Доцю, ти мені так схожа на Світлану... Тебе не Світлана звати? Та, що з дев’ятого поверху? Хотіла попросити твого чоловіка телевізор подивитися, бо сама вже не знаю, що робити.

Від несподіванки довелося зупинитися.

— Бабусю, ви мене з кимось сплутали. Мене звати Софія, я студентка, й чоловіка в мене немає, — усміхнулася у відповідь.

— Ой, доцю, така схожа... Я вже подумала... Вибач, стара вже стала, — зітхнула вона.

— Та все гаразд. Ну, тоді я піду. Гарного вам вечора!

Бабуся лише мовчки провела мене добрим поглядом.

«Оце так новини! Виявляється, у мене навіть чоловік є, а я й не знала...» — усміхнулася подумки.

«І що це за Світлана така? Стільки тут живу, а жодного разу її не бачила...»

Навушники повернулися на місце, а разом із ними й треки The Weeknd.

Далі дорога пролягала звичним маршрутом. Повз пробігали галасливі діти з майданчика біля будинку. Трохи далі виднілася школа, яку часто було видно з вікна квартири, а за нею — стадіон, де вечорами ганяли м’яча школярі та студенти.

Вечір для студентів завжди був особливим часом — для пригод, прогулянок і спонтанних зустрічей.

Хоча життя в гуртожитку мене оминуло, спостерігати за цією метушнею було цікаво. Та й самотні прогулянки часом приносили особливий затишок.

Пісні в навушниках змінювалися, а разом із ними — і мої думки. Про майбутнє: а що буде після університету? Словом, усе те, що зазвичай турбує пересічного студента. Але і тривожило життя сердечне.

«Хотілось би, щоб то була правда... щоб його знаки уваги були не просто ввічливістю», — думала я.

Але, домальовуючи в голові решту деталей - остаточно закохалася. Здавалося, що наші зустрічі щось значать… Я вірила, що між нами обов’язково щось буде. Старалась не думати про це занадто довго — хоч і хотілося, але з іншого боку ці думки солодкими лещатами поїдали все інше.

Тож вирішила перенаправити потік думок у інше русло: згадала, як учора з подругою ходили в кіно, наші смішні розмови, ввімкнула щось більш позитивне на кшталт Relax, take it easy від MIKA і продовжила кружляти по району. Я вже збиралася повертати додому, але ноги чомусь самі завернули у бік університету та гуртожитків. Повільно повернула голову, щоб просто глянути...

Через дорогу, на стороні університету, стояв хлопець із дівчиною — вони про щось захопливо розмовляли. Був уже вечір, і освітлення залишало бажати кращого, але я чітко запримітила: то був він... А біля нього — та сама білявка, з якою вони тоді так мило розмовляли.

«Уже 21:30... Дивно, а вони досі тут. Ще й на тому ж місці, де ми вдень з ним прощалися...»

Моє серце, яке до цього застерігало мене від лихого, і сум, із яким я боролася цілий вечір, нарешті дали про себе знати. Потекли сльози — здавалося, вони тільки на це й чекали. Та я не зупинялася і йшла доріжкою далі, поки в навушниках грали пісні. Мені чомусь так хотілося, щоб він бачив ці сльози... А може, він і бачив, і впізнав мене? Дорога, яка нас розділяла, була зовсім не широкою. У руці я так само стискала той самий яскраво-жовтий пакет з яким була вдень... Як же мені хотілося повернути назад у провулок, з якого вийшла, втекти кудись, аби тільки не бачити цього.