День, коли я почав писати

Мене звати Мольто, мені 246 років. Я чистокровний ельф, який живе в маленькому містечку Шанде. Останнім часом я помічаю як мені все менше і менше є з ким поговорити. Таке відчуття, ніби весь світ поза вікном. Спогади про моє життя і друзів ніби згасають бо проминуло занадто багато часу. Сотні років тому я мав купу знайомих, товаришів, мав сім’ю… Але життя ельфів досить жорстоке, бо занадто довге. Ми залишаємо всіх кого любимо у минулому, втрачаємо, і з часом забуваємо. І ось, я згадав, що колись давно, моя бабуся вела щоденник. Я був малий і не розумів нахіба займатись такою нудною справою. А зараз розумію, що пам’ять мене іноді підводить, і я вже не пам’ятаю імен своїх друзів дитинства, наприклад. А може я вже когось забув, і не знаю про це. І щоб такого точно не трапилось, можна і записати все на звичайнісінький папір. Взагалі-то, мені слід було зробити це набагато раніше, але руки дійшли тільки зараз. Тим паче, мені це не складно, я і так полюбляю проговорювати все що зі мною трапляється. Діалоги із самим собою - це моя буденність.
Отже, зараз моє життя в порівнянні із героями - досить нудне. Я працюю в гільдії авантюристів міста Шанде. Моя робота не така захоплююча, як може здатися на перший погляд. Я не приймаю участі у виконанні завдань, і не ходжу в пригоди щоб здолати зло. Моя задача - це реєстрація нових авантюристів, консультація замовників і створення листівок для дошки оголошень. Кожен день досить одноманітний, але ця робота є найбезпечнішою у цьому світі сповненому усякої нечисті, поїхавших з глузду магів, розбійників, крадіїв, і гномів шахраїв. З самого дитинства я зрозумів, що виживати тут буде дуже важко, бо навіть щоб дістатися до сусіднього містечка або села, без благословення Богині Вдачі не обійтись. Буває і так, що не всі з мандрівників доходять до кінцевого пункту. Інші ж - стають жертвами усього що нас оточує. Від гігантських ядовитих квітів до привидів. Вони нерідко люблять загнати своїх жертв у серце лісу, щоб ті зустріли свій кінець від страху і холоду. Вести бізнес тут теж неймовірно складно. Наприклад, пекарні зачиняються дуже часто, через відсутність нових поставок борошна. Його скоріш за все пожрали люті вепрі або за полем просто стало нікому доглядати. Нерідко село може стати відрізаним від зовнішнього світу через облаву гігантських вовкулак а може чого й ще гірше… І саме в таких випадках і потрібні авантюристи. Проте, не всі можуть собі дозволити їх послуги. Зазвичай, завдання надходять від великих міст, або від заможних дворян, які не соромляться кликати авантюристів через дрібниці і нісенітниці. 

Як от був випадок, коли мені довелось складати більш менш пристойний текст, щоб за завдання хтось взявся. Пан хотів щоб в його озері прибрали усіх помаранчевих жабеняток, тому що він різко зненавидів цей колір. 

Було й таке, що один із шляхтичів влаштовував велике свято, у своєму місті, і захотів прикрасити його квіткою відлуння. Усе було б нічого, але ця квітка росте на вершині гори Делаймон, де колись мешкали дракони. А зараз там повно фауни і флори, яка до сих пір не до кінця відома і вивчена. Авантюристи, які взялись за це завдання, загинули від невідомої хвороби через декілька днів після виконання замовлення. Проте, свято стало знаним на всю імперію через неймовірні квіти, пелюстки яких, відбивали сонячні промені, немов дорогоціннне каміння. Ми навіть не могли сказати, що за цю красу, ми заплатили життям наших авантюристів. Не дозволяв контракт. Тож для всіх це було диковинне свято, а для нас - ще один день жалоби. 

Таких завдань, за час скільки я тут працюю - було повно. 

Знаю, мабуть це здається несправедливим, але гільдія може прийняти оголошення, лише за умови належної плати. Все ж таки, ніхто з авантюристів не хоче віддавати своє життя задарма. Хоча, трапляються і такі особистості. Сповнені честі і гордості, бажанням допомагати усім, кого бачать. Хай і живуть вони не довго, проте полум’я їх душі горить найяскравіше за всіх. За всі 246 років мені так і не вдалось зрозуміти, чи праві вони були, чи мали сенс їх вчинки, і жертви. Чи все ж таки ті, хто жив задля себе і зустрів свою старість виявилися розумнішими і мудрішими… Навіть час не допоміг мені стати на чиюсь сторону. Важко мати високі моральні принципи, і бути повним боягузом.

Щось я як завжди почав занадто багато думати про все підряд. Частково це через те, що трапилось сьогодні. Зранку я прийшов у гільдію, як завжди, о шостій ранку. І там вже було дуже багацько народу. Зазвичай це рідкість, бо досить мало людей хочуть стати авантюристами. І тим паче, стіки замовлень одразу теж навряд чи, не у всіх вистачить коштів. Мені кортило дізнатись що саме трапилось і хто всі ці люди. Пробираючись крізь натовп я став помічати що всі вони у дуже дивних вбраннях. “Мабуть якісь мандрівники зі сходу, вони рідко тут бувають, може і мода вже змінилась.” - подумав я, згадавши, що в останній раз бачив людей із сусіднього королівства, мабуть років п’ятдесят тому. Проте, мова мені здалася вкрай незнайомою. Проштовхавшись трохи далі, щоб в решті решт, хоча б дістатись до свого робочого місця, я спіткнувся і трохи зачепив дівчину, що була переді мною. “З вами усе гаразд?” - її голос звучав доволі знайомо, а подивившись у її блакитні очі я відразу зрозумів що переді мною принцесса Імперії - Альтерія. Недовго думаючи я склонив голову, і майже із сльозами на очах прохав вибачення:
- Я перепрошую, ваше високосте, моя незграбність коштувала вам подолу цієї вишуканої сукні. - чесно кажучи, в той момент я дуже сильно злякався, ця помилка могла бути останньою в моєму житті. Проте, принцеса відповіла так, ніби нічого не трапилось:
- Не хвилюйтесь, хіба треба через якусь сукню так вибачатись.
Я був дуже здивований. Мені здавалось, що вся королевська сім’я ні трохи ні краща за панів, дурні прохання яких, я обробляю щодня. Перехвилювавшись, я не придумав що відповісти. Ще раз склонившись, чкурнув до рецепції гільдії, щоб якнайшвидше перервати цю розмову.