Глава 13: Надія на краще життя

—Стій — прямо відповів Кліфорд, дивлячись на купця пронизливим поглядом.

—Чого тобі, розпусник? — запитав купець, провівши поглядом зверху вниз, оглядаючи зовнішній вигляд Кліффорда. Його броня була пошарпана, а плащ здираний в гарячу, і злегка порваний. Також на його обличчі можна було помітити запечену кров.

—Ну?! — нетерпляче промовив купець — милостиню дати? — купець сунув руку в кишеню, дістав звідти пару золотих монет, а потім кинув у бік Кліфорда. Однак той їх не зловив і продовжив дивитися на купця випалюючим поглядом.

—Ти починаєш мене лякати, хлопче! — вигукнув купець — дай пройти, зараз же, інакше я покличу вартового!

— Боюся, що тієї подачки, яку ти мені дав, буде недостатньо, — прямо відповів Кліфорд.

— То це що, грабіж?! — ще сильніше підвищив тон купець, — ти намагаєшся обікрасти мене посеред білого дня, на очах у людей?! На допомогу! Варта! — спробував викрикнути він, — проте перш ніж його крики встиг хтось почути, Кліфорд замахнувся правою рукою і щосили вдарив купця в печінку, від чого той скривився, зігнувся, як пружина, намагаючись віддихатися.

—Агрх... — застогнав він, намагаючись вдихнути в легені якомога більше свіжого повітря, однак у нього це не виходило.

—Ще будуть розумні ідеї? — запитав Кліффорд — чи все-таки замовкнеш і віддаси мені чортове золото?

Купець нарешті віддихався, потім випростався і сказав.

—Я відчуваю, що якщо відмовлюся, — замислився купець, — то ти мені тут же горло переріжеш, — додав він, втупивши погляд на піхви, з яких стирчала червона рукоятка меча.

—Я не збираюся тебе вбивати, — сказав Кліффорд, — мені всього лише потрібно трохи золота, щоб допомогти одній дівчинці та її матері.

—Та ну! — вигукнув купець, здивувавшись, — добродушний головоріз... Щось тут не сходиться!

—Бачу, від попереднього удару ти не дуже порозумнішав, — сказав Кліфорд, — що ж, я можу з задоволенням повторити, щоб вправити тобі мізки.

—Давай! — впевнено відповів купець — я тебе не боюся! Можеш хоч до смерті мене забити! Але... Зізнаюся, в цьому немає потреби.

Кліффорд нічого не відповів на заяву купця, а лише очікуючи подивився на нього.

—Тобі справді потрібне золото, щоб допомогти дівчинці та її матері? — запитав купець, його тон змінився на спокійний, замість агресивного.

—Так, — коротко відповів Кліффорд, — а потім розвернувся і вказав головою в бік Мії та Елізи, які стояли на мосту й обіймали одна одну.

—Треба думати, — припустив купець, — щоб підкупити вартових?

—А ти кмітливий, — відповів Кліфорд, — ну, досить балачок. Давай золото... І не бійся, я не заберу все, мені потрібно рівно стільки, щоб мати і дочка змогли покинути місто.

—Хм... — купець замислився — по-доброму, було б непогано донести до стражі про грабіж, щоб тебе кинули в темницю, а потім повісили — але... Я як батько двох дочок і чоловік своєї дружини, розумію твій порив допомогти своїй родині.

—Вони не моя родина, — відповів Кліфорд, — я лише допомагаю їм перебратися на той бік.

—Ось так просто? — запитав купець — ні з того ні з сього, вирішив їм допомогти? Треба ж, яка шляхетність.

—Ми з ними вже були знайомі, до того, як в місті запанував хаос, — відповів Кліфорд, — але я не маю найменшого бажання перед тобою виправдовуватися. Давай золото, зараз же, — тон Кліффорда підвищився, а його сердитий вираз обличчя говорив про те, що він більше не має наміру чекати. І якщо купець не віддасть йому золото з власної волі, він відбере його у нього силою.

—Гаразд, гаразд! — сказав купець, а потім зняв мішечок із золотом зі свого пояса і передав його в руки Кліфорду — той забрав мішечок у нього з рук, насипав собі в руки рівно стільки золота, скільки вважав за потрібне, а решту віддав назад купцеві.

—Хм... — замислився купець, приймаючи мішечок із золотом з рук Кліффорда — а ти й справді не типовий злодій... Мабуть, ти й справді хочеш допомогти цим нещасним жінкам... Гаразд, ось що... Я розумію, зараз ситуація в місті дуже неспокійна, і кожен викручується як може... Тому я не буду доповідати про тебе вартові... А ти пообіцяй, що знайдеш чесну роботу і не будеш більше мучити простих бідних людей, які заробляють собі на життя чесною працею!

—Це ти такий бідний і нещасний? — посміхнувся Кліфорд — для твого просвітлення, купець. Я є членом мисливського ордену. І ще годину тому я стояв на південних стінах, оберігаючи простих жителів, і твою діловиту дупу в тому числі.

—А, ось що… — знову здивувався купець — це пояснює твій пошарпаний вигляд, огидний запах і запечену кров на обличчі… У такому разі, прошу вибачення, пане мисливець… Дякую тобі за службу… Сподіваюся, ти зможеш допомогти дівчинці та її матері.

—Угу — відповів Кліффорд, а потім розвернувся і пішов назад до Мії та Елізи.

Він підійшов до них і, не зволікаючи, сказав:

—Нам час іти звідси — коротко сказав Кліффорд, звернувшись до Елізи.

—Було б добре... — відповіла Еліза — але я не думаю, що вартові нас пропустять... Хіба що, ви знайшли спосіб домовитися з ними, пане Кліфорд?

—Можна й так сказати, — відповів Кліфорд, відвівши погляд від Елізи, немов відчуваючи сором за те, що йому довелося обікрасти купця. Еліза помітила це, замислилася і зрозуміла, до чого йдеться.

—Я знаю цей відведений погляд, — ледь помітно посміхнулася Еліза, — мій чоловік, Ільмір, також так робив, коли говорив неправду.

—Частково це правда, — сказав Кліфорд, — адже я роздобув золото, яке допоможе нам підкупити вартових і пройти на той бік.

—Сподіваюся, ви не робили нічого протизаконного? — зніяковіла Еліза.

—Як сказати... — відповів Кліффорд, злегка завагавшись.

—Я зрозуміла, — відповіла Еліза, — якщо ви не хочете говорити, то я не буду наполягати... Для мене найголовніше зараз — це безпека моєї доньки.

—Зовсім скоро ви обоє покинете це місто, — сказав Кліфорд, — і поїдете якнайдалі від цього кошмару. Кліфорд підійшов до Мії, яка в цей момент самотньо гралася з лялькою, занурившись у свої думки. Побачивши Кліфорда, її похмуре личко одразу ж проясніло.