Глава 11: Втрата віри

Побачивши це, Мортібор не видав жодних емоцій, утім, як і завжди. Він різко змахнув своїм мечем, завдавши горизонтальну атаку по Міллоріану, той захистився своїм мечем, а потім з усієї сили вдарив по Мортібору своїм мечем. Його броня заіскрилася, через неї пройшов сильний потік блискавки, який пронизав Мортібора. Мортібор відчув сильний біль, несамовитий, проте встояв на ногах. Зброя в руках Міллоріана була настільки могутньою і смертоносною, що, вдаривши він когось іншого, той одразу ж перетворився б на попіл, але, не Мортібор. Він був незворушний, немов викуваний зі сталі, незламний у простому розумінні цього слова. А все тому, що колись особисто отримав благословення від свого владики - Любомора. Він був його обранцем, і активно черпав силу від свого Бога, був його слугою, його частиною.

-Та з чого ж ти зроблений, богомерзенна ти тварюка! - кричав Міллоріан, його переповнювали емоції, він не міг повірити в те, що перед ним стоїть настільки могутній ворог, якого не можна вбити. Принаймні, тоді він усім серцем у це вірив.

Мортібор, як ураган, пронісся перед Міллоріаном, він почав атакувати його з посиленою силою, атакуючи його з усіх боків і не даючи Міллоріану навіть шансу схаменутися. Той ледь блокував удари, доти, доки Мортібор не перехитрив його. Він зайшов з лівого флангу, швидко і вправно змахнув своїм мечем, він пролетів за кілька сантиметрів від Міллоріана, аж доки не встромився в його груди, пройшовши поруч із серцем. Мортібор, бачачи, як його клинок пронизує Міллоріана, всадив його ще глибше, проткнувши того наскрізь. Сам Міллоріан, впавши на коліна, видав гучний і болісний стогін, з його рота почала витікати кров. Однак Міллоріан змирився зі своєю долею, він незворушно глянув в очі своєї смерті - Мортібору. І своїм поглядом передав цілковите презирство, яке тільки людина може відчувати до живої істоти. Подібно до комахи. І хоча він програв, він розумів, що це не кінець. Мортібор вийняв із нього свій меч. Міллоріан різко впав на живіт, просто на кам'яні плити міської вулиці. Побачивши це, паладини прийшли в шок, на їхніх очах щойно вбили магістра паладинів - могутнього загартованого лицаря, праведного у своїх діяннях. Щойно вони це побачили, вони прийняли рішення відступати. А Мортібор, тихо, як і завжди, насолодився хвилиною свого тріумфу, спрямувавши свій погляд у грозове небо, і подумки дякуючи своєму владиці.

Мортібор, і його лицарі, продовжили просування однією з вулиць. Бачачи їхнє наближення, місцеві жителі кидалися навтьоки. Інші, що перебували в будинках, закривали віконниці від жаху, тільки щоб цей жах не торкнувся їх особисто. У місті почався справжній хаос. Люди бігли в різні боки, брали з дому все найцінніше, і намагалися якнайшвидше покинути місто через ті ворота, які ще не брали в облогу темний орден. Поки що найбезпечнішими частинами міста - були західні та північні ворота. До них прилягало якомога більше людей, які в паніці взяли з собою найнеобхідніше, включно з дітьми, рідними і навіть тваринами. Стражники, які перебували біля воріт, нікого з міста не випускали. І згодом, біля них утворилися цілі черги.

Зі східних воріт вийшла ціла орда чудовиськ, вурдулаків, упирів, керованих кількома некромантами. Вони розбрідалися по всьому місту, вбиваючи всіх, хто стоїть на їхньому шляху. Зовсім скоро, з різних боків міста стали доноситися людські крики. Жінок, чоловіків, дітей. Чудовиська не щадили нікого. Єдине, що їх хвилювало - це жага крові, яку було необхідно втамувати. Центральний ринок міста спорожнів, замість жвавих прилавків і купців, що стояли за ними, була лише тиша і шум вітру, що переривався прискіпливими вигуками містян, і риком чудовиськ. Стражники, бачачи чудовиськ, відчували сильний страх. Деяких стражників супроводжували мисливці, і боролися з чудовиськами. Але сил мисливців вистачало не на всі патрулі. А тому деякі стражники, не маючи належного досвіду і підготовки до полювання на чудовиськ, кидалися на них особисто, і гинули. Кровожерливі монстри розгризали їхню плоть навпіл. Знову пішов дощ, проте він був не такий великий, як раніше, і лив у помірному темпі. Зрозуміло, на теренах того, що відбувалося з містом, прокидалася низинна жорстока й жадібна натура людей. Головорізи, бандити, та що там гріха таїти, прості городяни розграбовували будинки інших людей, а хтось навіть своїх сусідів, яких знав усе життя. Вулицями міста були розкидані тіла як простих городян, так і вартових, паладинів, мисливців, і ратників темного ордена. У битві за місто діставалося всім. Необхідно було зробити щось негайно. Адже зайнявши центр міста, темний орден міг би зайти до захисників південних стін з тилу, і тим самим застати їх зненацька і вбити. Наразі місто захищали стражники на чолі з Гіллмором і паладини, які залишилися без командування. Тимчасове командування на себе взяв один з командирів - Гротберг.

Кілька мисливців і стражників, які вціліли після сутичок усередині міста, бігли в бік південних воріт, щоб доповісти Белліану і решті командування про те, що східні ворота впали. Вони швидко піднялися сходами, а потім підбігли до Белліана.

-Капітан Белліан! - крикнув один із мисливців - для вас важлива звістка! Східні ворота впали!

-Як це пали, матір вашу?! - вибухнув від люті Белліан - щоб тебе... Це дуже погано. Реакцію на новину почули хлопці Бетфорда.

-Капітан Гіллмор і його люди не зуміли втримати оборону східних воріт! - вигукнув мисливець - Мортібор, і його темні лицарі проникли всередину міста! А крім них, ще ратники і чудовиська! Ці тварюки рвуть і мечуть простих городян на частини, а також вбивають наших солдатів!

-Погана справа, - сказав Белліан.

-Ти сказав, вони потрапили всередину міста? - вигукнув Кліффорд, на його обличчі явно читалося занепокоєння. Але турбувався він не тільки про простих людей, а насамперед про Мію та її матір. Вони перебували у великій небезпеці, і їх було необхідно рятувати.

-Що таке, Кліффорде? - серйозно запитав Бетфорд - дуже рідко тебе можна побачити таким стурбованим.