Глава 10: Святий меч

-Непогано б'єшся, хлопче! - вигукнув Гіллмор, похваливши паладина, - проте той у відповідь нічого не сказав. Ще близько тридцяти воїнів потрапили на стіни, вони вбили кількох вартових, а потім і одного паладина. Захисникам ставало все складніше обороняти стіни. Лучники ордена, що знаходилися під стінами, підійшли якомога ближче, вистежили свої цілі, а потім, прицілившись, відкрили вогонь по захисниках, одна зі стріл встромилася в шию паладіну, і той звалився зі стін. Інші ж стріли вразили охоронців, які стояли на них і не встигли вчасно ухилитися.

-Чорт, ці виродки нас обстрілюють! - крикнув Гіллмор - хлопці, покажіть їм, чого ми варті! Відкрити вогонь!

Почувши наказ капітана Гіллмора, лучники вишикувалися в ряди, прицілилися в своїх ворогів і пустили град стріл на воїнів, які залазили на стіни, багато з них впали і загинули. Інша ж частина ледве встигала ухилятися від стріл. Деяка частина стріл також зачепила тих воїнів, які розташовувалися під стінами. Але час минав, а натиск не вщухав. Ще тридцять воїнів вилізли по сходах на стіни, лучникам стало все складніше вести прицільний вогонь, оскільки воїни ордена атакували і їх. Також вони оточили паладинів Беренберга, і незважаючи на їхню міцну броню, брали їх кількістю, зарубаючи на смерть. З кожною хвилиною сили оборони зазнавали все більших втрат. Тоді капітан Гіллмор вирішив особисто вступити в бій.

-Здохни, псин! - кричав Гіллмор - він замахнувся своїм мечем, а потім всадив його в шию одному з воїнів. З нього полилася кров, він мертвим впав на землю, хоча ще секунду тому був живий. Інші воїни, побачивши це, трохи злякалися, але швидко приборкали свій страх. Адже вони палко вірили в свого володаря – і навіть якщо їм судилося померти, вони обов'язково відправляться в інший світ, де Любомор обдарує їх своєю милістю за пройдений шлях і доблесні звершення! Принаймні, вони щиро в це вірили.

Гіллмор був досвідченим бійцем, ветераном, який колись брав участь у війні. І хоча він давно не бився, як у колишні часи, все ж руки пам'ятали про те, через що він пройшов. Ратники оточили його і, не даючи шансу отямитися, атакували його з усіх боків. Гіллмор ухилився від одного з таких ударів, потім схопив воїна за руку, скрутив її, вдарив коліном в живіт, а потім, коли противник був дезорієнтований, завершив почате, перерубавши воїну шию, і той мертвим впав на підлогу. Слідом за цим на нього полетів наступний воїн, він розмахував своїм мечем дико і хаотично. Це і було його слабкістю. Гіллмор перечекав сильний натиск ворога, а потім, коли той зробив перепочинок, налетів на нього з усією силою, виставив меч у польоті і встромив його прямо в шию воїну, лезо пройшло наскрізь. Гіллмор кричачи, витягнув його назад. Залишався останній воїн. Той був розумніший за попередніх. Він діяв розумно, зібрано і рішуче. Схоже, він мав певне звання в темному ордені. Його удар був поставлений, стійка була командирською, а блок – бездоганним. Гіллмор довго намагався знайти слабке місце в його обороні, однак це було досить важко. Він зробив випад, завдав потужного рубаючого удару по противнику, той заблокував удар, а потім через секунду відповів Гіллмору тим же – замахнувся і вдарив по ньому з усією силою в груди, Гіллмора врятував залізний нагрудник. Поки воїн запнувся, Гіллмор спробував вибити у нього зброю з рук, вдаривши по ній своєю латною рукавичкою. Однак той утримав зброю в руках і знову замахнувся мечем на Гіллмора. Капітан виявився швидшим, він обійшов воїна з лівого боку, а потім всадив у нього меч з усією силою. І коли воїн з гуркотом впав, він продовжив його вбивати, завдавши ще близько трьох ударів. Кров ворога залила його обличчя, а на обличчі самого Гіллмора читалася злість і лють. Він ненавидів ворога всією душею і був відданий справі захисту міста. Однак ворогів було занадто багато, вони тіснили захисників з усіх боків, вбиваючи їх одного за одним. Гіллмор, бачачи це, прийняв рішення залишити позиції і наказав захисникам відступити на більш вигідні рубежі. Темні воїни підняли свої прапори над східними воротами. Кілька воїнів спустилися вниз по сходах, прямо під ворота, де знаходилася лебідка, і почали крутити її, відкриваючи ворота. Ворота відкрилися, і впустили тим самим основні загони темного ордена. Мортібор і його лицарі впевнено марширували через ворота, просуваючись вглиб міста. У самому місті також знаходилися запасні резерви війська, залишені саме на випадок, якщо противнику вдасться проникнути в місто. Кілька десятків паладинів, вартових і мисливців перебували в місті і були готові відбити наступ піхотинців ордена. Гіллмор та інші захисники втекли до центру міста, на головну площу, де вже перебував магістр паладинів Міллоріан. Він постав перед капітаном Гіллмором у білій мантії з золотими візерунками, а під низом його мантії був латний нагрудник, який надійно захистив би його в бою. У нього було біле волосся, зібране в хвіст, а також вуса і борода. Він виглядав досить елегантно, хоча риси його обличчя були грубі, як і погляд, який видавав у ньому запеклого циніка.

-Верховний магістр! - кричав капітан Гіллмор - погані новини!

-Викладай, капітане - серйозно і зібрано відповів Міллоріан.

-Ворог прорвався через східні ворота! – вигукнув Гіллмор, ледь встигнувши віддихатися – швидше за все, вони вже в місті, і скоро почнуть вирізати людей одного за одним!

-Погана справа – відповів Міллоріан – але Беренберг, святий отець, охороняє нас від усякого зла! - потім Міллоріан обернувся - паладини, ви охоронці порядку, захисники міста. Так захистіть же простих бідних людей від нечисті, що прямо зараз розповзається по нашому з вами місту! Не щадіть ворога, і принесіть якомога більше голів цих кровожерливих тварюк! На славу праотця Беренберга!

-На славу праотця Беренберга! – кричали паладини, їхні голоси лунали ехом з-під закритих шоломів.

Колона паладинів рушила вулицями, прямо назустріч піхотинцям темного ордена. Також, іншою вулицею йшли стражники, які повинні були напасти на ворога з іншого флангу. Магістр Міллоріан особисто вів своїх паладинів у бій. У них були довгі дворучні мечі, з міцної сталі, освячені благословенною водою з храмів Беренберга. Однак на їхньому шляху зустрілися темні лицарі, на чолі того самого Мортібора, тихого вітру смерті, що невблаганно наздоганяв невинних жертв. Паладини і темні лицарі перетнулися один з одним, коли йшли вздовж вузької вулиці. Побачивши один одного, вони зупинилися. Обидва командири знаходилися попереду своїх воїнів. Мортібор кинув пронизливий погляд на Міллоріана, що виражав впевненість і силу. Його погляд говорив про те, що він не зупиниться ні перед чим, аби тільки догодити своєму володареві. Мілоріан у свою чергу кинув презирливий погляд на Мортібора. На його обличчі не було ні тіні поваги до ворога. Для нього він був лише древнім злом, яке одного разу не добили.