Глава 26: Перевертень у лісовій хащі

-Як спалося, друзі? - сказав Сильмунд, сидячи біля загашеного багаття.
-Як у казці - відповів Реніфат - усю ніч завивав якийсь вовк, свистіли сови, і до того ж ломило шию... Що може бути краще?
-Ха-ха - засміявся у відповідь берендей - ну так, тут ти маєш рацію, Реніфате...
-Мі цілком непогано спалося! - відповів Фоллар - але згоден, умови не найкращі... Щоправда, за той час, що ми в дорозі, я звик спати й не в таких умовах... А тут хоча б можна насолодитися ранковим співом птахів!
-Молодець, Фоллар, - сказав своєю чергою Джилліан, - умієш знайти плюси...
Кліффорд у цей час мовчки стояв, склавши руки, і слухав розмову решти.
-Ну гаразд... - сказав Бетфорд - мабуть відповім за всіх... Ми всі досить голодні, а тому нам би не завадило перекусити.
-Що є, те є! - відповів Фоллар - я ух як зголоднів!
-Так, а тому поки Фоллар не встиг захапати кабана, що пробігав повз, - сказав Джилліан, - давайте всі присядемо біля багаття, і поїмо.
-Чудова ідея... - сказав Бетфорд - щоправда, з їжі в нас тільки одні фрукти... Було б непогано, якби хтось сходив на полювання, і добув нам їжі на сніданок.
-Я можу піти - сказав Джилліан - я непогано володію луком.
-Я піду разом із ним - сказав Реніфат - мені було б непогано розвіятися, а заодно розім'яти свої кістки.
-Я б заперечив - сказав берендей - навіщо вбивати невинних тварин? Адже вони вам не заподіяли жодної шкоди.
-І що ти нам пропонуєш, Сильмунд? - сказав Бетфорд - харчуватися каштанами і жолудями?
-Ха-ха - усміхнувся Джилліан - благо таких у цьому лісі багато.
-Ну так, але ж ми не білки якісь! - заперечив Фоллар.
-Ох, батько мій Беренберг! - обурився берендей - ну гаразд... Раз ви так хочете, то не стану заперечувати... Хай пробачить мене Мілісія за це.
-Ну ось і чудово - відповів Бетфорд, - хлопці, гадаю, вас не треба вчити, що треба робити... Ідіть, вдалого вам полювання.
-Так точно - спокійно відповіли мисливці - потім повісили на свої спини луки, які донедавна лежали поруч із колодами, а потім разом попрямували вглиб лісу, пополювати.

Джилліан і Реніфат стали пробиратися крізь лісові хащі, у пошуках лісових тварин, яких можна було б застрелити на сніданок. Погода в цей час була досить гарною, прохолодний вітерець обдував листя лісових дерев, по деревах дерлися білки, а також щебетали птахи. Мисливці мали намір застрелити собі на сніданок якусь живність, на кшталт оленя, або кабана. Благо таких у цьому лісі водилося досить багато. Під час їхнього спільного походу, мисливці розговорилися.

- Послухай, Джилліан, - сказав Реніфат, звернувшись до свого товариша, - ти ж багато подорожував, так?

- Ну так, довелося... - відповів Джилліан - хочеш розповім?

- Звісно, було б цікаво послухати - відповів Реніфат, глянувши на горизонт, у пошуках потенційної здобичі.

- Ну, слухай - відповів Джилліан - я бував у Грантессі, Телванії, Елтрії, і навіть в Імперії Грому - Торліаді!

- Нічого собі - відповів Реніфат, не приховуючи здивування - я дивився мапи... Адже це Країна далеко на заході.

- Саме! - відповів Джилліан, його очі заіскрилися, і йому не терпілося якнайшвидше все викласти Реніфату, - це Країна зливових дощів, з незвичною архітектурою, у вигляді високих веж, з громовідводами, величними замками, з ущільненими стінами. І простими житловими будинками, з вигнутими дахами, щоб відбити блискавку, яка може в них вдарити... А таке там не рідкість, повір мені... - сказав Джилліан, зробивши невеличку паузу, - з пагорбів та схилів Торліада відкриваються воістину величні краєвиди, на рівнини, ліси, та гори... Місцеві там поклоняються Богові грому, та зливи - Тордерейну. Хто б міг подумати, правда? - усміхнувся Джилліан. - У них одна з найсильніших армій у Світі, що складається з паладинів грому, закутих у латні громотражаючі обладунки, та сталевими дворучними мечами, з іскристими рунами, що іскряться, у вигляді грозових хмар, і блискавок... Їхні мечі було викувано в піднебесній кузні, замку Торрес. Також у їхній армії є громовержці, тобто бойові маги, озброєні молотами і щитами. Лучники-блискавконосці, які випускають електричні стріли, уявляєш? І сіячі грому... Воістину могутні маги, здатні викликати цілі урагани і зливи, і вражати блискавками своїх ворогів.

- Що-що? - перепитав Реніфат, не до кінця вірячи у сказане Джилліаном - хіба так буває?

- Буває, повір, - усміхнувся той, - щоб у цьому переконатися, тобі треба самому там побувати... Можливо, наш загін колись занесе в далекі західні землі Торліада... Я б не проти там знову побувати... Бачив би ти, які там гарні та милі торліанки... Воістину, жінки, які вражають своєю красою не гірше за блискавки, - закінчив Джилліан, згадуючи про тутешніх панянок.

- Гаразд-гаразд, розмріявся, - усміхнувся Реніфат, - сумніваюся, звісно, що ми там коли-небудь побуваємо... Але, хотілося б.

- Це точно! - відповів Джилліан, а потім продовжив розповідь про свої мандри. - Також, крім Торліада, я бував у Грантессі, в їхній Столиці - Грантворді... Місто це велике, велелюдне, з вишуканою і витонченою архітектурою, яку я раніше ніде не бачив. У самому центрі Столиці розташована велика кам'яна вежа, в якій дзвенить дзвін на кожному світанку. Також у центрі міста розташована міська ратуша, де засідає міська рада. А вже за самою ратушею розташовується гірський пагорб, на якому розташовується королівський замок - Дун-Грутан, обитель королівської династії Чотирилисників. Точніше вони самі себе так називають... Ну ось, якось так... Загалом, там багато ще чого цікавого можна розповісти.

- Вражає - відповів Реніфат, уважно слухаючи розповідь Джилліана - якщо все це правда, звісно...

- Звісно, правда! - відповів Джилліан - про таке брехати було б нерозумно!

У цей самий час повз мисливців пробіг молодий олень, він зупинився, на секунду на них глянув, а потім почав тікати.
-А ось схоже і наша здобич - сказав Джилліан зосередившись - обидва мисливці зняли лук зі своєї спини, взявши його в свої руки. Вони підійшли до місця, де раніше перебував олень - потім Джилліан присів, і розгледів сліди маленьких копит оленя, а потім став по них іти, слідом за ним ішов і сам Реніфат. Слід вів у бік кущів, посередині яких розташовувалася невелика доріжка, що вела до річки. Мисливці пройшли доріжкою через лісові кущі, а потім вийшли до невеликого струмка, біля якого в цей час якраз стояв олень, і невинно пив воду зі струмка.
-А ось і він - тихо сказав Джилліан - присядь... Обидва мисливці присіли, як і раніше тримаючи в руках луки, потім Джилліан повільно дістав одну зі стріл зі свого сагайдака і почав цілитися в оленя. Той нічого не підозрюючи продовжував пити воду зі струмка.
-Тільки б не злякати... - сказав Джилліан, цілячись, - він натягнув тятиву, почекав слушної нагоди, а потім випустив стрілу зі свого лука прямо в оленя, та, з великою швидкістю, влучно встромилася йому в бік. Від такої несподіванки бідний олень впав на землю, скорчився від болю, смикаючи ногами, і намагаючись встати, однак у нього це не виходило. Мисливці різко підійшли до оленя, потім Джилліан дістав ніж, і приготувався закінчити муки оленя.
-Ось погань... - сказав Джилліан, дивлячись на змученого оленя - скільки разів уже це робив, однаково щоразу стає шкода бідну тварину...
-Боюся, у нас немає виходу - відповів Реніфат.
-Вихід є завжди... - замислився Джилліан, а потім встромив ножа просто в шию оленя, той донедавна ревів, проте в мить затих, він був мертвий. Тоді Джилліан взявся до освіжовування шкури оленя, присівши, він акуратно почав знімати шкуру з тулуба тварини, прорізаючи її вздовж тіла. Через якийсь час він успішно зняв шкуру з оленя і віддав у руки Реніфата, а тушу оленя розрізав навпіл своїм ножем, потім кілька шматків поклав собі в підсумок.
-Так, а що мені зі шкурою робити? - сказав Реніфат.
-Не знаю... - відповів Джилліан, - можеш собі залишити, або викинь її, однаково від неї ніякої потреби.
Потім мисливці стали повертатися назад до табору, Реніфат, як і раніше, тримав у руках складену надвоє шкуру оленя. Приблизно за десять хвилин мисливці прибули в табір. Коли мисливці повернулися, вони побачили перед собою Сильмунда, Бетфорда, Фоллара і Кліффорда, які сиділи за багаттям.
-А ось і ви... - вигукнув Бетфорд, - а ми вас уже зачекалися... Ось багаття вже розпалили.
-Так... - сказав Джилліан - ми досить швидко впоралися - тоді мисливці підійшли ближче до багаття, Реніфат поклав оленячу шкіру на колоду, а Джилліан дістав зі свого підсумка кілька шматків оленини. Потім він перекинув одну ногу через колоду, і сів поруч з іншими мисливцями. Реніфат також підійшов до багаття, і сів на колоду, що знаходиться правіше. Джилліан і Бетфорд у цей час перебували на колоді, розташованій у центрі, Кліффорд і Фоллар на тій колоді, що лівіше, а Сільмунд розташувався на колоді спереду. Джилліан, тримаючи в руках довгу палицю із загостреним кінцем, насадив на неї шматок оленини, а потім наблизив ближче до багаття, тим самим ставши коптити м'ясо. Приблизно за двадцять хвилин м'ясо було приготовлено, і його можна було їсти. Тоді Джилліан дістав з підсумки ще один шматок м'яса, і так само став його коптити. Приблизно за годину всі шматки оленини були приготовані, і їх можна було їсти. Джилліан роздав кожному, хто сидів біля багаття, по одному шматку м'яса, і ті почали його їсти.
-Ну нарешті, м'яско! - зрадів Фоллар, а потім відкусив шматок від оленячого м'яса - м-м... Те що треба!
Решта мисливців теж відкусили собі шматок м'яса, і були задоволені.
-М-м... - сказав Бетфорд, відкусивши більший шматок м'яса - а ти чудово вмієш коптити м'ясо, Джилліан... Давно такого не їв.
-Дякую! - вигукнув Джилліан - приємного вам апетиту, друзі.
-Да... - сказав Реніфат, набивши собі рота, - це набагато краще, ніж труїтися юшкою в нашій мисливській їдальні.
-А то! - відповів Джилліан.
Сильмунд у цей час сидів разом із мисливцями, і мовчав, він не став куштувати оленину, хоча йому теж дістався шматок.
-А ти чого не їси, Сильмунде? - запитав Бетфорд.
-Вибачте, панове мисливці, - сказав Сильмунд, - м'ясо, напевно, смачне, Джилліан, - звернувся берендей, - але мої принципи дорожчі.
-І що, ти голодуватимеш? - запитав Джилліан.
-Ні-ні... - відповів Сильмунд, усміхнувшись, - я поїм по приїзді в село... Гадаю тутешня куховарка, Філісія, мене не обділить.
-Так якщо ти м'ясо не їси, то що тоді?
-Та що завгодно! - вигукнув Сильмунд - хліб, овочі, фрукти... Адже не тільки м'ясом можна харчуватися.
 - Це вірно... - сказав Реніфат, прожовуючи черговий шматок м'яса, - але ти не знаєш, що втрачаєш, Сильмунде.
-Точно! - відповів Фоллар - життя свого не можу уявити без м'яса... Це ж так смачно! Як можна свідомо від нього відмовитися?
Сильмунд нічого не відповів.
-Ну гаразд-гаразд... - сказав Бетфорд - це особистий вибір нашого вельмишановного мага... І нехай він сам вирішує, що йому їсти, а що ні.
-Дякую за розуміння, пане Бетфорд, - відповів Сильмунд. Ще якийсь час мисливці продовжили ласувати м'ясом, коли вони доїли його, Бетфорд підійшов до багаття і загасив його, затоптавши ногою. Тоді мисливці зібрали всі свої речі, підійшли до своїх коней, які були прив'язані до дерев, відв'язавши їх, і сівши на них, вони приготувалися до від'їзду в село "Великі ялинки".
Скачавши верхи на своїх конях, мисливці, разом з берендеєм, покинули межі ялинового лісу, а потім вирушили в бік околиць Ван-Райса. На дворі був, як і раніше, ранній ранок. Через кілька годин з від'їзду, вони все ж дісталися до околиць Ван-Райса, і стали наближатися до того самого села, яке страждало від нападок ведмедя-перевертня. Нарешті, мисливці стали наближатися до самого села, зовні те було невеликим, складалося зі звичайних сільських будинків, із солом'яними дахами. Село це знаходилося прямо під лісом, а навколо нього була простора галявина, де також розташовувалися пшеничні поля. В'їхавши в саме село, загін наблизився до конюшні, де мисливці прив'язали своїх коней, а потім висадилися з них і попрямували у бік будинку старости села, що знаходився в самому кінці. Саме село мало доволі симпатичний вигляд, позаду кожного будинку були невеликі доглянуті дворики, у центрі самого села розташовувався невеликий колодязь, звідки місцеві жителі черпали воду. На вулиці села в цей час перебувало близько десятка жителів. Побачивши їх, усі тутешні жителі стали вітати мисливців, хтось навіть кланявся, як умів, щоправда, як саме правильно це робити, з них ніхто не знав. Тутешнім жителям нечасто доводилося зустрічати в себе мисливців, проте деякі з них до них уже раніше заїжджали, а тому це не було для них великою рідкістю.
-Добро ласкаво просимо! - вигукнув один із жителів.
-Будьте як удома, мілсдарі мисливці, - серйозно промовив один із жителів, якийсь літній дід.
-Схоже, нам тут раді - сказав Бетфорд.
-Це точно - відповів Реніфат.
-Будинок старости знаходиться в кінці села - сказав берендей - дозвольте, панове, я вас до нього проведу.
Мисливці стали слідувати за берендеєм, той привів їх до самого будинку старости, зовні той був невеликим, і особливо нічим не відрізнявся від інших будинків, хіба що тим, що був блакитного забарвлення. Берендей неспішно підійшов до дверей будинку старости, а потім несильно в них постукав. У відповідь було затишшя. Приблизно за двадцять секунд двері нарешті відчинилися, з них визирнув староста, а потім вийшов на поріг свого будинку.
-Сільмунд? - запитав староста, дивлячись на берендея, а також на мисливців, що стоять позаду нього.
-Ну звісно, не визнав чи що?
-Ти що, звісно визнав! - радо відповів староста - а ці молоді люди, хто значиться?
-Сам що, не бачиш? - відповів берендей - це мисливці. І вони прибули здалеку.
-Нечасто в наших краях доводиться зустрічати мисливців, - відповів староста, - ну що ж... Зайдете панове, вип'єте?.
-Ні, мабуть - сказав Бетфорд - попереду на нас чекає полювання, не хотілося б напиватися.
-Хах... - усміхнувся старий - а чого раптом, синку, ти вирішив, що я пригощатиму вас горілкою?
-А чим стало бути тоді, старий?
-У мене тут є один напій, чаєм зветься... Чули про такий?
-Звичайно чули - відповів Реніфат - ми такий уже пили.
-Ну ось... - смачний трав'яний чай, він додасть вам сил та енергії. Головний його плюс полягає в тому, що наступного ранку вам не доведеться страждати від бодуна.
-Доволі поширений випадок, у нашому то загоні - сказав позаду Кліффорд.
-Ну та годі... - сказав старий - ви, мабуть, дуже втомилися з дороги. Заходьте, люди добрі, поважаю чим зможу.
Тоді староста увійшов назад у хатину, слідом за ним мисливці та берендей. Останнім ішов Реніфат, він зачинив двері. Усередині хатина була невеликою, праворуч від кімнати було ліжко, вкрите вовняною ковдрою, на столі красувався керамічний чайник, навколо якого стояли глиняні чашки. Мисливці і берендей сіли зі старим за один стіл. Стільців, щоправда, не вистачало, а тому Кліффорду і Реніфату довелося сидіти на ліжку.
-Ну, отже, пригощайтеся, - промовив старий, потім узяв у руки керамічний чайник, у якому був відлитий окріп, а потім розлив по глиняних чашках, що стояли на столі, усередині яких уже лежали заварки. Потім Джилліан, Фоллар, Сільмунд і Бетфорд взяли в руки глиняні кухлі й випили трохи чаю.
-Приємний на смак, цей твій чай, - сказав Бетфорд, випивши чаю з кухля.
-Дякую, сам його робив - відповів старий, а потім глянув на сидячих на ліжку Реніфата і Кліффорда - не думайте, хлопці, що я вас обділив... Зараз принесу ще кілька кухлів - потім старий піднявся зі столу, підійшов у кінець кімнати, поруч із ліжком, і взяв із дерев'яної шафи ще кілька глиняних кухлів, потім повернувся назад до столу, і поставив їх на нього. Потім він знову взяв до рук срібний чайник, і налив чаю в кухлі, передавши в руки Реніфату і Кліффорду.
-Ось вже не думав - сказав старий - що сьогодні в мене будуть гості.
-А що, Сильмунд не сповістив тебе про наш приїзд? - запитав Реніфат, захлебнувши ковток чаю.
-Та ні... - сказав староста - я то думаю, куди він пропав... А потім до мене дійшло, що раз друзі ви сюди прийшли, значить, усяко з приводу цього ведмежого перевертня.
-Вірно... - відповів Кліффорд.
-М-м... - сказав Реніфат, ковтаючи чай - досить приємний на смак.
-Отже, не чай ми сюди прийшли пити, Гростере, - сказав чаклун, розклавшись на стільці, і дивлячись на старосту серйозним обличчям.
-Ти маєш рацію... - відповів староста - то що ж ви від мене хочете, друзі? Заплатити то мені вам нічим за належне замовлення... Я й не знав, що ви тут з'явитеся.
-Питання плати ми з мисливцями вже обговорили - сказав Сильмунд - я привів їх сюди, щоб вони розпитали тебе про це чудовисько.
-Ось уже заклинило тебе, чудовисько, чудовисько! - вигукнув старий - а як на мене, звичайний дикий ведмідь, тільки небачених розмірів! - розтягнув останні слова старий, розводячи руки в сторони.
-Чорт забирай, звичайний ведмідь став би творити з людьми таке, - відповів берендей, - та й я сам чув, як він уві сні бурмотів щось по-людськи!
-Ну значить здалося тобі щось, Сильмунд! - заперечив староста.
-І все ж, Сільмунд може бути правий, - сказав Джилліан, - та й до того ж, не дарма ми сюди цілий день перлися.
-Що вірно, то вірно... - відповів староста - ну коли ви мене розпитати про це ваше "Чудовисько" хочете, то ставте запитання, відповім.
-Ну про жертви нам Сильмунд уже розповів - промовив Бетфорд.
-Б'юся об заклад, що не все розповів! - відповів староста - якраз учора, вдень, ми знайшли тіло Люськи, її розтерзав цей хижак...
-Що?! - вигукнув Сильмунд - якого дідька вона туди поперлася?
-А я казав тобі, що дівчина вперта! - підвищив тон старий - у неї батько, мабуть, при смерті був, ти ж знаєш... Так от вона до нашої Ільміри-травниці звернулася по допомогу... Та їй сказала, що якісь, мабуть, трави лікарські назбирати треба... Та зірвалася, і в ліс побігла... Я намагався її відмовляти, але все без толку! А результат ви самі знаєте!
-От холера... - вилаявся Сильмунд, - одні біди від цього чортового ведмедя!
-Не бійтеся, ми з ним розправимося, - встряв Бетфорд, - навіть якщо раптом виявиться, що цей ведмідь і не перевертень зовсім. Хто знає, скількох ще людей із села він погубить, або інших подорожніх, що проходять через ліс, якщо ми з ним не розберемося.
-Дякую, друзі - сказав Сильмунд - для нашого маленького села це справді неоціненна послуга!
-Угу... - відповів Бетфорд - загалом, як я розумію, ведмідь цей водиться в денний час доби?
-Все правильно розумієте, пане мисливець, - відповів староста, - якраз зараз він, мабуть, у лісі перебуває, шукає собі чергову жертву...
-Гаразд, не будемо зволікати, пішли - відповів Бетфорд.
-Я піду з вами - сказав Сильмунд - покажу вам, де ця тварюка зазвичай водиться. А заодно прикрию, на всяк випадок.
-Домовились - відповів Бетфорд - потім усі мисливці покинули хатину старости села.
-Бувайте, панове - промовив старий наостанок.
Вийшовши з хатини, мисливці попрямували в бік лісу. Як випливає з назви села, ліс цей переважно складався з ялинових дерев, поруч із селом розташовувалася доріжка, що вела в сам ліс. Тутешні жителі вже боялися туди ходити, адже тільки за останній тиждень, там загинуло вже близько чотирьох осіб, що було немаленькою кількістю для простого села. Мисливці, разом із берендеєм, пішли стежкою, що веде в ліс. Увійшовши до лісу, їх оточували великі ялинки, неподалік чулося каркання ворон, уже від самого входу, ліс поводився досить непривітно. Немов у повітрі витала якась небезпека, принаймні так здавалося самим мисливцям. Уже перебуваючи в лісі, пройшовши лісовою стежкою, мисливці вийшли до лісової галявини, де планували зробити невеликий привал.

-Хороше місце для привалу - сказав Кліффорд - розкладемося тут, і підготуємося до битви.
-Згоден - відповів Бетфорд - тоді мисливці присіли на галявині, і стали перевіряти запаси своїх бомб, а також цілісність екіпіровки.
-Будьте обережні, друзі - відповів Сильмунд - ця тварюка може вибігти на нас у будь-який момент. І вже якщо вона застане нас зненацька, то нам не поздоровиться!
-Він має рацію... - відповів Бетфорд - Джилліан, Реніфат, чатуйте появу ведмедя.
-Так точно! - відповіли мисливці - а потім пройшли трохи далі від мисливців, у центр галявини, і стали дивитися на всі боки, у пошуках ведмедя.
-Влаштуємо на цього гада засідку, - сказав Бетфорд, - я припас із собою кілька розкладних капканів. Цей клишоногий може потрапити в нашу пастку.
-Діставай - сказав Кліффорд - тоді Бетфорд дістав зі свого підсумка кілька розкладних капканів, один він залишив у своїх руках, а другий дбайливо передав до рук Кліффорда. Тоді обидва мисливці підійшли до центру галявини, і залишили посеред них капкани.
-Треба засипати капкан листям, - сказав Бетфорд, - а то знаючи нас, і наше везіння, хтось із нас цілком може сам потрапити в пастку. А вже тоді чик-чик, і немає ноги - посміхнувся Бетфорд.
-Ну уж ні, не вистачало мені ще залишитися калікою до кінця життя! - вигукнув Фоллар.
-Просто будь обережний, і все.
-Хлопці, раджу тримати луки напоготові - сказав Джилліан почувши якийсь віддалений звук.
-Зараз, ще трохи - сказав Бетфорд, встановлюючи розкладний капкан, незабаром він його розклав, і механізм запрацював. Потім він акуратно відступив від капкана, відійшов трохи далі, присів, і набрав у руки кілька листків, а потім засипав ними капкан. Теж саме зробив і Кліффорд.
-Отже, запам'ятайте розташування капканів, - серйозно проговорив Бетфорд, - до центру бажано взагалі не наближайтеся.
-Ось зараза - сказав Джилліан, а потім крикнув - здається він іде!
-Ах, матір твою, - вигукнув Бетфорд, - усі по місцях!
-Я, мабуть, піду, панове мисливці, якщо ви не заперечуєте - відповів берендей.
-Іди - відповів Кліффорд. Потім берендей поспіхом поспішив ретируватися з лісу, у бік доріжки. Тоді всі мисливці дістали луки, тримаючи їх у руках, вони були готові випустити по ведмедю шквал вогню, щойно той висунеться. Нарешті з тієї частини галявини, з-за дерев почав виходити бурий ведмідь, він йшов повільно й упевнено в бік мисливців. Нарешті, він постав перед мисливцями на власні очі. Був він велетенський, стоячи на повний зріст, він сягав понад три метри висоти, і два з половиною метри в холці. Морда його була велика, як і загалом весь він. Тоді він розкрив свою пащу, закричав, що є сил. У цей час можна було спостерігати його масивні, гострі ікла, розташовані з боків щелепи. Такими іклами він запросто міг розгризати свою жертву, а завдяки своїй вазі й розміру, придушити будь-яких тварин у лісі, зокрема навіть цілу зграю вовків.
-Дідько! - закричав Джилліан.
-Матір вашу... - пробрав Бетфорда ступор, на кілька секунд він застиг, повністю не ворушачись, дивлячись в обличчя величезному ведмедю.
-Мама... - злякано промовив Фоллар.