Глава 18: Турбота про рідних

Ранок літнього дня, Грейсбург, мисливський штаб.

-А ось і ви, хлопці, - сказав Бетфорд бадьорим голосом, - а потім сів за один стіл з мисливцями в гостьовій залі. - Як я бачу, всі в зборі.

-Так... - на диво, я сьогодні виспався, - потягнув руки вгору Реніфат.

-А у тебе як справи, Кліффорд, - повернув голову Бетфорд у бік Кліффорда, - той був похмурим, втім, як завжди, проте досить спокійним. Та й приводу для особливого занепокоєння у нього не було, адже не так давно він, як і всі інші мисливці в його загоні, заробив досить пристойну суму, щоб витратити її на свої потреби.

-Непогано... - спокійно відповів Кліфорд.

-Ось і добре...

-Що будемо робити сьогодні? - з натхненням у голосі говорив Фоллар.

-Навіть не знаю - замислився Бетфорд - замовлень як таких сьогодні не надходило... Мабуть, сьогодні у нас вихідний.

Не встиг Бетфорд це сказати, як у двері Штабу увійшла статна дама, зовні схожа на дворянку, років сорока-п'яти, з чорним розпущеним волоссям, зеленими очима і дорогим намистом на шиї.

-Ти дивись, яка елегантна дама до нас завітала, – посміхаючись, сказав Бетфорд, – а, Кліфорд?

Той промовчав у відповідь.

Дама граціозно наблизилася до столу мисливців, ті з чималим інтересом стали чекати, поки вона до них звернеться.

-Хто у вас тут командир? - відразу перейшла до справи незнайомка - вона окинула поглядом всіх сидячих за столом мисливців. Фоллар дивився на неї як дурень, не зводячи очей, Реніфат вважав за краще мовчати, та й його не цікавили дами старшого віку - Кліфорд взяв кубок в руки і ковтнув з нього елю. Бетфорд, недовго думаючи, відповів: – Я командир цього загону. А з якою метою, дозвольте запитати, мила пані, ви до нас завітали?

-Я хочу доручити Вам замовлення, або як там у вас це робиться – загалом, заплачу досить щедру суму, якщо ви позбавите мене від чудовиська, яке осквернило останки мого покійного чоловіка! – емоційно закінчила говорити дама.

-Хм… Це по нашій частині – серйозно сказав Бетфорд – а дозвольте запитати, як вас звати?

-Я леді Міллена, з високородного дому Леннард.

-Моя повага, леді Міллена, - вклонився Бетфорд, - ми можемо взятися за це замовлення, тільки перед цим нам потрібно дізнатися у вас деякі подробиці, а також обговорити питання ціни, - це ж не проблема? - дипломатично підійшов до справи Бетфорд.

-Звичайно ж ні... - злегка здивовано сказала леді Міллена - давайте обговоримо... Що б ви хотіли знати?

-Фоллар! - вигукнув Бетфорд - тим самим пробудивши Фоллара від ступору - а ну принеси дамі стілець, не годиться їй стояти, поки ми тут сидимо.

Фоллар слухняно встав з-за столу, потім побіг до найближчого столу поблизу, висунув звідти стілець і підніс його прямо до леді Міллені, а потім послужливо поставив поруч з нею, посміхаючись.

-Дякую, пане?... - незручно запитала леді Міллена.

-Фоллар, міледі, - боязко відповів той.

-Так, дякую вам... - недовго дивлячись на Фоллара, сказала леді Міллена, а потім повернулася в бік командира загону. Фоллар опустив голову, а потім поспішив повернутися назад за стіл, де сиділи інші мисливці.

-Отже, повторюся, – сказала Міллена, – що б ви хотіли від мене дізнатися?

-Ну, для початку, – сказав Бетфорд, – я б хотів розпитати вас про те, що все-таки сталося з вашим чоловіком?

У повітрі на деякий час зависла тиша, леді Міллена важко зітхнула, а потім все ж продовжила: - Справа в тому... Що близько десяти днів тому, мій чоловік помер від якоїсь лихоманки... Останнім часом він сильно хворів, ми робили для нього все: наймали найкращих закордонних лікарів, цілителів, чаклунок... Але все марно... Ніхто з них не зміг йому допомогти... Ніби на нього тоді наслали якесь прокляття... Втім, це вже не важливо... Після того, як він загинув, ми з моєю донькою наказали слугам поховати його в нашій сімейній крипті, розташованій недалеко від міського кладовища – щоб його прах спочив поруч з прахом моїх батьків – зі сльозою на очах сказала Міллена – вона дістала з кишені свого червоного вбрання носовичок, а потім витерла ним сльози.

-Я розумію, що Вам важко, - намагаючись виказати співчуття, сказав Бетфорд, - але нам би хотілося знати всі подробиці, щоб помститися за вашого чоловіка...

-Так, я розумію, – леді Міллена зібралася з силами, а потім продовжила, – але справа в тому, що тіло мого чоловіка пробуло в сімейній крипті зовсім недовго... Відразу після похорону, нам прийшла звістка про те, що вхід в нашу сімейну крипту зламано, а в нашу сімейну усипальницю хтось проник – тоді я і подумала, що це якісь виродки вирішили поглумитися над прахом мого чоловіка і обікрасти нашу сімейну усипальницю – проте всі коштовності з крипти нікуди не зникли... Крім тіла мого чоловіка... А ще... На стінах усипальниці тутешні вартові виявили сліди крові... Людської... І якісь останки.

-Хм, цікаво... - вирішив втрутитися Ренифат - таке відчуття, міледі, що у вашу крипту дійсно хтось проник, ось тільки винести звідти нічого не вдалося.

-Правильно... - погодився Бетфорд - судячи з усього, місцевими осквернителями могил зайнялося чудовисько, яке і забрало з собою тіло вашого чоловіка.

- Мені не важливо, що там сталося, і кого ця тварюка забрала з собою, - емоційно висловилася Міллена, - я прийшла сюди, щоб домогтися розплати над цим чудовиськом за злодіяння, вчинене над тілом мого чоловіка! Решта для мене вже не важливо!

-Ще одне питання, леді Міллена, боюся, не менш важливе – о котрій годині все це сталося?

-А ви як думаєте? – здивувалася леді Міллена – звичайно ж, вночі! Навряд чи хтось став би проникати в нашу сімейну крипту посеред білого дня!

Бетфорд кивнув головою і ненадовго замовк.

У повітрі знову зависла пауза, її перервав Кліфорд – тоді, боюся, залишилося тільки одне невирішене питання, міледі – питання про плату.

-Що ж... – замислилася Міллена – і скільки ви зажадаєте за це замовлення?