Глава 6: Спрага крові

Йдучи довгими коридорами, мисливці спостерігали з боків стін картини, зображення красивих пейзажів: лісів, річок, гір. Крім живопису, також були портрети безпосередньо самого барона Гріммуальда і його дружини - Глоріанни, одягненої в гарну чорну сукню з намистом з дорогоцінного каміння на шиї та вуаллю на голові, що частково приховувала її обличчя, однак позаду виднілося її гарне руде волосся, яке підкреслювало її зовнішність, і надавало характеру цій прекрасній жінці. Проходячи повз, Бетфорд став уважно вдивлятися в портрет барона і дружини.
- А його дружина має гарний вигляд... - зазначив Бетфорд.
- Так, дружину він знайшов собі, що треба! - погодився Фоллар - красива жінка!
- Думаю, не варто розсипатися в компліментах, - сказав Бруддо, - хіба мало, що її чоловік ревнивець, і замість того, щоб винагородити за роботу, видворить за ворота замку ні з чим.
- У мене склалося інше враження про барона - відповів Бетфорд - утім, у твоїх словах є сенс, Бруддо, залишимо цю тему.
- Тим часом - додав Бетфорд, озираючись, - непогано його милість тут віджилася... Усі ці кришталеві люстри, дороговартісні картини, написані художниками, яких напевно запрошували з самої Столиці... А крім цього, на нас ще чекає теплий прийом, де буде безліч вишуканих страв.
- Що є, те є! - підтримав Фоллар.
- Ви краще тримайте язик за зубами, - вставив своє слово Реніфат, - адже ми не знаємо, чи можна довіряти слузі, який іде попереду нас, - поглянув він із недовірою, - мало того, чи доповість про нас барону.
- Не смій повчати старшого мисливця, - грубо висловився Кліффорд, - не забувай своє місце, Реніфате, ти всього лише новобранець...
У відповідь мисливець глянув на нього з явним презирством і невдоволенням. Бетфорд помітив це, і спробував розрядити обстановку.
- Гаразд-гаразд, хлопці... - зупинив Бетфорд, а потім звернувся до Кліффорда - хлопець має рацію, Кліффорде... Не говоритимемо зайвого, щоб не виставляти себе в невигідному й неосвіченому світлі.
Той промовчав.
Мисливці продовжили йти вздовж коридору, слідуючи за слугою, піднялися вгору на другий поверх, і за деякий час стали доходити до своїх покоїв. Вольфар підійшов до дверей, поклав руку в кишеню, дістав звідти ключ і вставив його в замкову щілину, акуратно потягнувши ручку дверей на себе. Кожен його рух був вивчений і елегантний. Мабуть, він служив барону не перший рік. Мисливці увійшли у свої покої. Ті являли собою середнього розміру кімнату, з кількома дорогими ліжками, з одягом з овечої шкури. Поруч із кожним ліжком стояли вишукані комоди з червоного дерева, на яких були розміщені свічники зі свічками, що ще горіли. У центрі кімнати висіла картина із зображенням замку, на схилі, що був оточений чудовими луками, за якими виднівся густий ліс. Якраз у цьому замку мисливці зараз і перебували.
- Ого... - розкрив рота Фоллар. Утім, як і всі інші мисливці.
- Ласкаво просимо у ваші покої, панове, - усміхнувся Вольфар, - під час вашого перебування в замку, ви проживатимете тут... Будь ласка, ні в чому собі не відмовляйте. Якщо ви потребуєте їжі, я можу принести вам свіжий соковитий виноград, келихи вина... - він затупився, придивився до зовнішнього вигляду мисливців, - ну або курку...
- Так, курки я б зараз скуштував! - вигукнув Фоллар.
- Зачекай до застілля, Фоллар, - сказав Бетфорд.
- Ех, гаразд... - махнув рукою той - а є у вас що перекусити? - подивився він на слугу.
- Звісно - все тим же ввічливим тоном відповів слуга - що вам принести?
- Ну, давайте фрукти... - задумався Фоллар - а ще... У вас є пиво?
- Ні - усміхаючись відповів Вольфар, із розумінням, і деякою поблажливістю - у нас немає пива...
- Ех, ні, це не до мене - відповів Фоллар - тоді принесіть просто фруктів, і шматок яловичини!
Бетфорд заперечно покивав головою в бік Фоллара. Він не хотів, щоб мисливці наїдалися передчасно. Бестія могла з'явитися будь-якої миті, і опинитися де завгодно, і тоді вона не подивиться, що мисливці наїлися, і їм потрібно перепочити. Утім, Бетфорд розумів Фоллара, а тому все ж погодився.
- Гаразд, - сказав він, - проси в пана Вольфара, що хочеш.
- Ось і чудово! - вигукнув він із задоволенням у голосі.
- Принесу миттю - посміхнувся Вольфару, а потім звернувся до решти - панове, якщо ви зголодніли після тривалої подорожі, я, та решта слуг принесу вам усе, що ви потребуєте.
- Я поки що не голодний - відповів Реніфат.
- Поїм на застіллі - вставив своє слово Кліффорд.
- Я б теж перекусив... - сказав Бруддо - мені, будь ласка, виноград, яблук і келих вина.
- Буде зроблено - кивнув головою слуга, тримаючи руки за спиною.
- Я теж поки що їсти не буду... - вставив своє слово Бетфорд.
- Як забажаєте - щиро, а можливо й ні, усміхнувся слуга. За роки, що він провів у замку, він навчився імітувати емоції з максимальною достовірністю. Через що було складно розрізнити, чи говорить він щиро, чи з ноткою удавання.
Так чи інакше, це було не важливо. Слуга відкланявся, зачинивши за собою двері. Усі мисливці зняли з себе клепану броню, поклавши її поруч із ліжками. Бетфорд поклав свій дорогоцінний капелюх на комод, залишившись в одній сорочці, ліг у ліжко, розкинувши руки.
- Довгоочікувана хвилина відпочинку... - з полегшенням зітхнув він.
- Тепер можна й відіспатися - усміхнувся Бруддо.
- Це точно - погодився Реніфат - а потім теж ліг на ліжко, в одних портках і сорочці. Фоллар у цей час присів на стілець, і став милуватися картиною замку, попутно уявляючи у себе в голові соковиту, смачну, смажену курку. Як і було наказано, Вольфар та інші слуги принесли всі необхідні страви з кухні, занесли їх у покої мисливцям і поклали на невеликий столик, що знаходився неподалік від картини, за яким стояло кілька дубових стільців.
Відкланявшись, слуги покинули межі мисливців і, спустившись до гостьової зали, продовжили займатися своїми справами. Бруддо і Фоллар перекусили, решта ж вляглися спати в очікуванні банкету. Минуло кілька годин. Мисливці трохи подрімали, в цей час Фоллар і Бруддо грали один з одним у карти. До них у покої зайшов Вольфар.
- Високоповажні панове - офіційно сказав вам - прокидайтеся, будь ласка.
Почувши виразний голос Вольфара, Кліффорд прокинувся. Розбудив Бетфорда, а той Реніфата. Вони встали зі своїх ліжок. Бетфорд позіхнув, потягнувши руки вгору. Реніфат почав розминати шию, а Кліффорд струснув плечима.
- Наближається застілля - сказав Вольфар - і воно трапиться дуже скоро... А отже, ви маєте з'явитися на нього у відповідному одязі, щоби вшанувати барона Гріммуальда.
- Гей - заперечив Бетфорд - ми на це не підписувалися... Який ще одяг?
- Побачите - усміхнувся Вольфар - я відведу вас до нашого кравця - Ендміра, він підбере вбрання до пари вам, милостиві панове.
- Гаразд, веди - погодився Бетфорд.
Усі разом мисливці покинули кімнату, спустилися сходами донизу і вирушили до східного крила замку, де якраз була кімната кравця. Дійшовши до неї, вони увійшли у двері, і опинилися всередині. Вольфар передав інструкції Ендміру, відкланявся, і став чекати мисливців біля дверей.
- Отже, у що ж ти збираєшся нас одягати? - запитав Бетфорд, звернувшись до кравця.
- Вітаю вас, панове, - чемно почав він, - хм... Не зрозумійте мене хибно, панове, але бачу я, що ви не звикли носити дорогий одяг... Ваш стиль... Хм, як би це сказати... - намагався підібрати слова він, - суворіший... І, як і до пари вашій професії, я підібрав вам кілька чудових дублетів... - сказав він, указавши рукою на дублети, що висіли на стійках.
- Приміряйте, будь ласка, - додав він.
- Що, я? - запитав Бетфорд.
- Так, ви - впевнено відповів Ендмір.
- Гаразд... - скріпляючи зубами погодився Бетфорд. Він підійшов до стійки, на якій висів дублет, зняв його звідти, а потім свою сорочку. Він одягнувся в елегантний синій дублет. Виглядав він чудово, от тільки сильно облягав, і колов різні частини тіла, зокрема ті, які було непристойно називати вголос.
- Треба ж - посміхнувся Кліффорд - та ти справжня знатна особа.
Всі інші мисливці почали сміятися з Бетфорда.
- Та пішли ви! - вигукнув він - даремно смієтеся, барани! Ви наступні.
- Ну вже ні! - відхрестився Фоллар - я в житті не натягну на себе це ганчір'я!
Кравець, який стояв поруч, глянув на Фоллара зі стриманою злістю на обличчі.
- Чорт забирай... - намагаючись поправити рукава, сказав Бетфорд - свербить усе...
- Це нормально, пане мисливець, - усміхнувся Ендмір, - вам треба звикнути. Утім, відчуваю я, що довго ви в ньому все одно не проходите... Не ваш стиль - з іронією зазначив він.
- Та що ви кажете! - саркастично обурився Бетфорд - уперше ношу таку незручну хрінь...
- Я б попросив, пане мисливець! - обурився вже кравець - це дублет, вишитий за останнім піком моди! І користується особливим попитом у вузьких знатних колах!
- Мене не дивує, чому тільки у "Вузьких" - з'їздив Бетфорд - гаразд... - звернувся він до своїх - ви одягайтеся, а я почекаю на вас біля дверей... Ух, чорт... - намагався дотягнутися до ноги він, щоб її почухати - агрх! А потім усе ж таки покинув межі кімнати кравця, і став чекати. Решта мисливців теж одягнулися, і вийшли з кімнати. У Кліффорда був червоний дублет, у Фоллара - жовтий, у Бруддо - вишуканий сірий, з білим коміром. А Реніфат носив на собі коричневий дублет, який був до пари його волоссю.
- Ми виглядаємо просто жахливо! - вигукнув Фоллар.
- Та ну, вам личить, - усміхнувся Бетфорд.
- І як накажете в цьому ходити? - запитав Бруддо, обтрушуючись
- Якнайшвидше б зняти з себе цю убозтво - незадоволено промовив Кліффорд.
- Що, Бруддо, - усміхнувся Бетфорд, - барон Гравіус не вбирав тебе в подібні дублети, коли ти перебував у нього на службі?
- Ух, слава Беренбергу, ні! - усміхнувся він у відповідь - тепер я подвійно сумую за бароном... Золота була людина.
- Хах... Мабуть, ти маєш рацію - відповів Бетфорд - гаразд, панове, не будемо тут довго затримуватися, у нас ще попереду бенкет.
Бачу ви вже вбралися - сказав слуга Вольфар, який саме підійшов до дверей.
- Так... На жаль, - іронізував Бетфорд, - ведіть нас до гостьової зали, пане Вольфар.
- Із задоволенням, панове, - усміхнувся він, - а потім почав вести мисливців. Вони йшли довгими коридорами, пройшовши через одну з арок, вийшли до гостьового залу, в якому вже було розміщено великий довгий стіл, що простягався від сходів, на піднесенні яких розташовувався трон барона, майже до головних воріт, що ведуть назовні. На ньому було розміщено понад двадцять вишуканих страв. Стражники, яким доводилося стерегти барона, жадібно обтікали слиною, дивлячись на всі ті страви, що були приготовані для барона і його гостей. У такі моменти, напевно, вони шкодували, що не пов'язали своє життя з мисливським ремеслом. По той бік столу сидів барон Гріммуальд, насаджуючи шматок курки на виделку і проковтуючи шматок. А поруч із ним сиділа та сама Глоріанна, прекрасна дружина барона, про яку мисливці так багато чули до застілля. Вона була одягнена в білу сукню, із золотим намистом. Однак, незважаючи на зміну образу, і тонів сукні, які мисливці могли спостерігати на її портреті, вона все ще носила білу вуаль, яка частково приховувала її обличчя.
- А ось і ви, панове мисливці! - урочисто вигукнув Гріммуальд - радий вас бачити! Сідайте, дорогі, сідайте!
Мисливці знову відкрили роти, бачачи всю принадність аристократичного застілля. Намагаючись приховати своє здивування, вони підійшли до столу і сіли поруч із бароном, по різні боки столу.