5

Юля

Це була не моя ідея.

Ну майже не моя. Просто в середу зламався термостат у холодильнику — той що в підсобці, де ми тримаємо молоко і вершки і все що псується якщо залишити до ранку. Шеф скрипнув про це в записці — не своїм почерком, він не пише записок, просто лист паперу випав із шафи з написом «холодильник» і знаком оклику.

Я подзвонила майстру. Майстер сказав «прийду в четвер до сімнадцятої». Я подивилася на розклад. Сімнадцята — це за годину до кінця моєї зміни і за годину до початку його.

Тобто нам обом треба бути там.

Одночасно.

Я написала записку:

*«В четвер майстер по холодильнику о 17:00. Краще щоб хтось із нічних теж був — ти знаєш де що стоїть у підсобці краще ніж я. Якщо зможеш прийти раніше. — Ю.»*

Цілком раціональне робоче прохання. Ніякої підтексту. Холодильник реально зламався — Шеф може підтвердити.

Шеф підтвердив. З інтонацією «звісно підтверджу але ти і я обидва знаємо що ти чекала приводу».

— Холодильник зламався сам, — сказала я в бік шафи.

Скрипіння. «Так-так».

— Сам!

Скрипіння набуло дипломатичного характеру. Що означало «я нічого не стверджую».

-----

Відповідь прийшла наступного ранку.

*«Буду о 17:00. — Н.»*

Чотири слова. Крапка. Жодного коментаря.

Я прочитала чотири рази.

Потім поставила записку назад під склянку і пішла робити каву з таким зосередженим виглядом ніби від якості цього капучино залежало міжнародне становище.

— Не дивіться на мене так, — сказала я Марті.

Марта шипіла парою. З інтонацією «я нічого не кажу».

— Це по роботі.

Пара. «Авжеж».

— Марто, ти кавомашина.

Марта замовкла. Але з почуттям власної правоти.

-----

Четвер прийшов із туманом і запахом мокрого асфальту.

Я весь день намагалася не думати про сімнадцяту і думала про неї кожні п’ятнадцять хвилин. Дімка отримав найкращий американо в своєму житті бо я заварювала його з такою концентрацією ніби це іспит. Люба отримала подвійний еспресо і сказала що я сьогодні якась. Лісовик Іван не прийшов — в нього по середах і четвергах свої справи, ліс не чекає.

О шістнадцятій п’ятдесят я витерла стійку. Поправила фартух. Подумала що поправляти фартух через те що зараз прийде колега по роботі — це вже діагноз.

Розв’язала фартух. Зав’язала знову.

— Тихо, — сказала я Шефу.

Шеф мовчав. Що було підозріло само по собі.

О сімнадцятій рівно дзвіночок над дверима теленькнув.

-----

Я його впізнала одразу.

Не тому що бачила фото — фото не було. Просто він увійшов так як я собі уявляла — не впевнено і не невпевнено, а просто: зайшов, подивився, і в цьому погляді було щось таке що відразу зрозуміло: ця людина звикла входити в будь-яке місце і одразу розуміти де що.

Темне волосся. Трохи вище ніж я очікувала — хоча чому я взагалі щось очікувала. Куртка. Шрам на брові — тонкий, старий. І очі такого кольору що я б назвала «питання без відповіді».

Він подивився на мене.

Я подивилася на нього.

Пауза тривала приблизно одну секунду і одночасно досить довго щоб Марта встигла буркотнути щось за моєю спиною.

— Ти Юля, — сказав він. Не запитав — просто сказав, ніби перевірив і підтвердив.

— Ти Назар, — сказала я.

Куточок його рота піднявся. Самий куточок, мінімально, але я вже дивилася саме туди тому помітила.

— Холодильник? — сказав він.

— Підсобка. Прямо і ліворуч.

— Знаю де підсобка.

— Знаю що знаєш.

Ми йшли поруч через кав’ярню і це було найдивніше відчуття — іти поруч з людиною яку знаєш пів року і одночасно не знаєш взагалі. Ніби читала книгу тільки парні сторінки і тепер хтось дав непарні і треба скласти докупи.

У підсобці було тісно. Холодильник гудів підозріло — не так як завжди гудять холодильники, а з таким надривом ніби скаржився на життя.

— Ось, — сказала я. — Майстер затримується, написав що буде о сімнадцятій двадцять.

— Зрозуміло.

Ми стояли біля холодильника і чекали майстра і в підсобці було рівно стільки місця щоб двоє людей могли стояти не торкаючись якщо обоє дуже стараються.

Ми старалися.

— Ти малюєш місяць, — сказав він. Не запитав — знову просто сказав.

— Ти першим написав про місяць.

— Я знаю.

Пауза.

— Оксана, — сказав він.

— Оксана, — погодилася я.

Це чомусь було смішно. Ми обидва це зрозуміли одночасно — і він усміхнувся вже не куточком, а нормально, і це було так несподівано на тому обличчі що я трохи не впустила ключі які тримала невідомо навіщо.

— Вона каже що варить каву яка лікує від понеділка, — сказав він.

— Дімка написав курсову після її американо.

— Люба перестала перевіряти телефон після її еспресо.

— На годину.

— Для Люби це рекорд.

Ми знову замовкли. Але це вже було інше мовчання — не те незручне коли не знаєш що сказати, а те коли можна і помовчати і нічого не зламається.

Я зрозуміла що дивлюся на шрам на його брові і перевела погляд на холодильник.

Холодильник гудів. Ми чекали.

— Розмарин, — сказала я. — Для пирога.

Він подивився на мене.

— Пирога не було, — сказав він обережно.

— Я знаю.

Пауза.

— Він просто пахне добре, — сказав він нарешті.

— Я знаю, — повторила я. — Я щоранку його нюхала. Пів року.

Він нічого не відповів. Але щось у ньому змінилося — не помітно, не різко, просто ніби хтось трохи прикрутив ту відстань яку він тримав і вона стала на сантиметр менша.

Дзвіночок над дверима теленькнув — майстер.

Ми вийшли з підсобки. Я показала холодильник, Назар показав де рубильник, майстер поліз із своїми інструментами і бурчав щось про термостати і вологість.

О сімнадцятій тридцять усе було полагоджено.

О сімнадцятій тридцять п’ять я одягала куртку і він одягав фартух і ми стояли біля входу-виходу — я виходжу, він заходить, між нами рівно один крок і дверний одвірок.