4

Назар

Про прокляття він дізнався випадково.

Не від Шефа — Шеф мовчав про це так старанно що мовчання саме по собі стало підозрілим. Не від Ядвіги Омелянівни та знала але вважала що «хлопець сам розбереться». Не від Лісовика — Іван взагалі не цікавився людськими справами якщо вони не стосувалися його лісу або булочок.

Розповіла Христя. Сама. В жовтні, після зміни, біля навісу де він курив.

Христя — це окрема історія. Дівчина з двома косичками, завжди в помаранчевому светрі, вчилася на фармацевта і підробляла тим що замовляла трави — не дуже вміло, але із захопленням. Заходила раз на тиждень, замовляла чай з чортополохом, дивилася на Назара з виразом який він давно навчився впізнавати і якого не знав як зупинити ввічливо.

Він намагався. Говорив мало. Тримав дистанцію. Сподівався що саме мине.

Не минало.

А потім у жовтні вона прийшла не за чаєм.

— Ти мені не подобаєшся, — сказала вона від порогу.

Назар підняв голову від стійки.

— Добрий вечір.

— Тобто подобаєшся, — поправила вона. — Але ти не хочеш звертати на мене увагу. Бісиш тільки. Я ж бачу.

— Христе...— почав він.

— Не треба пояснювати. — Вона підняла руку. Пальці в неї були в сухій траві — вона завжди приходила після практики. — Я просто хочу сказати. Щоб ти знав.

І сказала.

Він досі пам’ятав як це звучало не голосно, не зло навіть, просто втомлено, як людина що давно тримала щось важке і нарешті виговорилася:

— Хто полюбить тебе хай згорить!

Потім вона пішла.

Назар лишився стояти за стійкою і не відразу зрозумів що саме сталося. Христя не була сильною відьмою — сама казала що в неї виходять тільки прості замовляння, і то через раз. Може це взагалі були просто слова. Може вона сама не знала що це зробить.

Але в ту ніч Шеф висунув голову із шафи — вперше сам, без запитання  і подивився на Назара так що стало зрозуміло: не просто слова.

— Шефе, — сказав Назар. — Це реально?

Довга пауза.

— Технічно, — сказав Шеф, — прокляття неактивне. Перевірив. Слабке замовляння, необережно кинуте. Може й не спрацювати.

— А може?

Шеф не відповів.

Що теж була відповідь.

-----

Після тієї ночі Назар змінив одну річ.

Не кинув роботу — кав’ярня була його, він сюди прийшов не від безробіття а тому що це місце підходило. Не переїхав — нікуди не треба було їхати. Просто побудував навколо себе відстань і вирішив що так буде правильно.

Записки залишалися.

Він спочатку думав припинити — навіщо записки якщо все одно нікуди. Але тоді прийшла перша відповідь від «Ю.» — *«якщо бурчить — значить жива»* — і він подумав: це ж не близькість. Це папір. Папір безпечний.

Папір — так.

Папір він дозволив.

І місяці йшли і записки накопичувалися і Назар щоразу казав собі: це просто колеги. Це просто робота. Вона не знає мого обличчя і я не знаю її — і так правильно. Так безпечно.

Він вірив у це досить довго.

До того вечора коли Оксана прийшла в п’ятницю на годину раніше зміни і принесла йому каву — не замовлену, просто так, «ти виглядаєш як людина якій треба» — і між першим і другим ковтком сказала:

— Назаре. Вона малює місяць на кожній каві. З того дня як ти написав про місяць.

Назар поставив чашку.

— Оксано.

— Я просто кажу.

— Я чув.

— На *кожній*, — повторила Оксана з наголосом людини що вважає що факти треба повторювати поки вони не дійдуть. — Дімка вже звик. Люба фотографує. Лісовик Іван сказав що це гарно і він взагалі не естет.

— Оксано, — сказав Назар, — дякую за каву.

Вона подивилася на нього. Потім на каву. Потім знову на нього.

— Ти дурний, — сказала вона з такою ніжністю що це прозвучало як «я тебе люблю».

— Можливо.

— Точно. — Вона підхопила свою торбу. — Але це нічого. Головне що серце добре.

Вона пішла.

Назар дивився на чашку яку вона принесла.

На піні — місяць. Гострий ріжок. Молодий.

Він не знав що вона теж малює місяці. Оксана не мала права йому казати. Але Оксана і право — це завжди були паралельні поняття.

Він узяв чашку і допив. Поставив під стійку щоб не видно

Взяв папір. Подумав. Написав:

*«Розмарин на полиці зліва — свіжий, з ринку. Для пирога якщо будеш пекти. — Н.»*

Жодного пирога він не планував. Вона напевно не пекла. Але розмарин пахнув добре і він поклав гілочку поруч із запискою.

Просто так.

Нізащо.

Шеф у кутку промовчав. Що для Шефа означало дуже багато.

-----

*Записує Домовик. Сторінка сьома. Олівець — на випадок якщо доведеться стирати.*

*Подія: хлопець дізнався про місяці.*

*Реакція: поклав розмарин. Написав про пиріг якого нема.*

*Оцінка ситуації: все йде не туди куди я планував і одночасно саме туди куди воно йде саме по собі коли не заважаєш.*

*Прокляття Христі. Статус: неактивне. Але.*

*«Але» я поки не записую. «Але» —це олівцем. Щоб можна було стерти.*

*Збитки від надії: підраховуються окремою графою.*

*Графа називається «інше».*

*Я вже казав що в мене є така графа.*